* Моди (англ.).
Досі я говорив про те, який контраст складали їхні почуття, але він проявлявся і в способі їхнього життя. У Франції розкіш віддає сутність людини, втілює її думки, відбиває поезію її душі; вона змальовує її вдачу і надає ціни найменшим турботам закоханого, оточуючи його світлом думки коханої істоти; але англійська розкіш, вигадливі принади якої зачарували мене, залишається якоюсь бездушною. Леді Дадлей не вкладала в неї душі, її розкіш створювали слуги, її було куплено за гроші. Безліч ніжних знаків уваги, виявленої мені в Клошгурді, на думку леді Арабелли, були турботою слуг; кожен челядник мав свої обов'язки. Добирати лакеїв було справою її мажордома, ніби йшлося про коней. Ця жінка не прихилялася до своїх служників, смерть найкращого з них нітрохи її не засмутила б: за добрі гроші його замінили б іншим, таким же вишколеним. Що ж до наших ближніх, то я ні разу не бачив на її очах сліз співчуття чужому горю; її себелюбство доходило до такої наївності, що іноді здавалося просто кумедним. Цю натуру, ніби з бронзи відлиту, приховувала пурпурова мантія аристократки. Але вечорами зваблива одаліска, яка звивалася на м'яких килимах, така знадлива в своєму любовному навіженстві, швидко мирила мене з нечулою й сухою англійкою; ось чому я так повільно відкривав, на який неродючий грунт падає кинуте мною насіння, якому не судилося заврунитися. Пані де Морсоф зразу збагнула цю натуру під час їхньої короткої зустрічі; я згадав її пророчі слова. Анрієтта мала рацію в усьому, Арабеллине кохання робилося для мене нестерпним. Згодом я переконався, що в більшості жінок, чудових наїзниць, дуже мало ніжності. Мов тим амазонкам, позбавленим однієї груді, їм чогось бракує, в їхньому серці ніби лежить крижинка, але мені важко сказати, звідки вона взялася.
На ту пору, коли я уже починав відчувати тягар того ярма, коли я знудився і тілом, і душею, коли я збагнув, якої святості надає коханню щире почуття, коли мене мучили клошгурдські спогади і я, незважаючи на відстань, вдихав аромат тамтешніх троянд, відчував теплий легіт, який обвивав знайомі тераси, і слухав тьохкання тамтешніх соловейків, коли я побачив кам'янисте річище потоку, змеженіле під опалою водою, мене вразив удар грому. Я ще й нині чую відлуння того грому. Я працював у кабінеті короля, який мав поїхати о четвертій годині; герцог де Ленонкур справляв службу в палаці. Він увійшов до кабінету, і король спитав його, як ся має графиня. Я рвучко звів голову, і цей рух зрадив мене. Король, роздратований моєю гарячковістю, глипнув на мене і збирався вже сказати якийсь дотеп — на них він був неабиякий мастак.
— Сір, моя бідолашна донька вмирає,— відповів герцог.
— Може, Ваша Величність дасть мені відпустку? — спитав я зі слізьми на очах, не боячись викликати спалах монаршого гніву.
— Летіть, мілорде! — відповів він з усмішкою, вкладаючи ущипливу іронію в кожне слово і замінивши догану жартом.
Герцог, передусім придворний і лише потім батько, відпустки не просив і сів до карети, щоб супроводжувати короля. Я поїхав, не попрощавшись з леді Дадлей, якої, на щастя, не було вдома, і залишив їй цидулку, що їду з королівського наказу. Біля Круа-де-Берні я зустрів Його Величність, котрий повертався з Верр'єра. Взявши від мене букет квітів, який він упустив до своїх ніг, король кинув на мене погляд, сповнений тієї монаршої іронії, якою він умів убивати людей. "Якщо хочеш щось грати в політиці, приїзди швидше! Не марнуй часу на перемови з мерцями!" — здавалося, сказав його погляд. Герцог сумно помахав мені рукою. Дві пишні карети з запрягами на восьмеро коней, лакеями в золотих лівреях і пишним почтом промчалися, курячи, під крики: "Хай живе король!" Мені здалося, що двір потоптав тіло пані де Морсоф з тією байдужістю, з якою природа дивиться на людське горе. Хоча герцог був чудовою людиною, він, очевидно, збирався грати у віст з королівським братом, коли Його Величність піде відпочивати. Що ж до герцогині, то вона перша завдала дочці смертельного удару, написавши їй про леді Дадлей.
Блискавична моя подорож промайнула, як сон — як сон зруйнованого гравця; я був у розпачі, що мені нічого не передали. Невже сповідник пані де Морсоф був такий суворий, що заборонив приймати мене в Клошгурді? Я лаяв Жака, Мадлену, абата де Домініса — геть усіх, навіть пана де Морсофа. Коли я виїхав з Тура й піднявся на міст Сен-Совер, щоб спуститися на обсаджену тополями дорогу в Понше, якою колись милувався, блукаючи в пошуках моєї прегарної незнайомки, я зустрів пана Оріже. Він здогадався, що я їду до Клошгурда; я збагнув, що він повертається звідти. Ми обидва спинили екіпажі й вийшли на шлях: я — аби узнати від нього новини, а він — аби переказати їх мені.
— Скажіть, як здоров'я пані де Морсоф? — спитав я.
— Сумніваюся, що ви застанете її живою,— відповів він.— Вона умирає страшною смертю — від виснаження. Коли вона покликала мене в червні, ніяка медицина уже була не в змозі боротися з хворобою; у неї виявилися ті жахливі симптоми, які вам, безперечно, описав пан де Морсоф, знайшовши їх у себе. Графиня не була тоді під скороминущим впливом душевного розладу, викликаного внутрішньою боротьбою: в такий стан може втрутитися лікар і поступово добитися покращання; не було це й гострим нападом, після якого здоров'я знову поправляється; ні, хвороба досягла такої стадії, коли наука безпорадна: це невиліковний наслідок важкого горя, як смертельна рана — результат удару кинджалом, її недуга розвинулася через відмову органа, діяльність якого так само необхідна для життя, як биття серця. Скруха замінила удар кинджала. Будьте певні. Пані де Морсоф умирає від якоїсь незнаної скрухи.
— Незнаної? — перепитав я,— її діти не хворіли тепер?
— Ні,— відповів він, поглядаючи на мене значуще,— і відтоді, як вона так тяжко захворіла, пан де Морсоф більше не мучить її. Я там уже не потрібний, при ній зостався пан Деланд з Азе; та їй нічим не допомогти, і муки її жахливі. Багата, молода, гарна, вона постарішала й вихудла, бо помирає з голоду! Ось уже сорок днів її шлунок ніби наглухо закритий і не приймає ніякої страви.