Тут я почув у її голосі незнайомі мені нотки. Він лунав не як веселий голос дівчини, не як голос жінки з владними інтонаціями, не як скарга стурбованої матері; то був інший, сумний голос, сповнений нових мук.
— Бо ви, Феліксе,— вела далі вона, знову пожвавлюючись,— ви друг, який не може зробити лихого вчинку. Ох, ви нічого не втратили в моєму серці, не дорікайте собі ні в чому, вас не повинні катувати муки сумління! Було б страшним себелюбством вимагати, щоб в ім'я нездійсненного прийдешнього ви пожертвували безмежними радощами, задля яких жінка кидає дітей, зрікається товариства і відмовляється від вічного раювання! Скільки разів ви показували свою перевагу наді мною! Ви були шляхетний і високий душею, я ж була ница й гріховна. Так, тепер усе вирішено: я можу бути для вас лише далекою зіркою, чистою, холодною, але немінливою. А ви, Феліксе, не забувайте мене, я не повинна бути самотньою в своїй любові до названого брата. Будьте ласкавий зі мною! Сестрина любов не таїть у собі ні розчарувань, ні гіркоти. Вам не доведеться брехати рідній душі, яка житиме вашим багатим життям, мучитиметься вашими стражданнями, радітиме вашим радощам, любитиме жінок, які ущасливлять вас, і обурюватиметься тими, хто зрадить вас. Я не мала брата, якого я могла б так любити. Будьте ж великодушний, відкиньте всяку пиху і замініть ваше таке бурхливе й бентежне кохання іншою, ніжною і святою симпатією. Тоді я ще зможу жити. Я зроблю перший крок і потисну руку леді Дадлей.
Вона не плакала! Вимовляючи ці слова, сповнені гіркої мудрості, вона ніби зривала запону зі своєї душі і, оголивши свої муки, показувала мені, як багато ниток пов'язувало нас із нею, скільки міцних пут я розірвав. Ми були такі схвильовані, що не помітили, як ринув дощ, не дощ, а злива.
— Чи не бажає пані графиня сховатися тут, поки дощ? — спитав візник, показуючи на головний заїзд у Баллані.
Вона кивнула у відповідь, і ми з півгодини простояли в критому під'їзді, на превеликий подив служників, ті дивувалися: чому це пані де Морсоф опинилася на проїжджій дорозі об одинадцятій ночі. Чи вона їде до Тура? Чи вертається додому? Коли злива вщухла і дощ перейшов у мжичку, що не заважало місяцю світити крізь імлу, проріджену вітром, візник виїхав на шлях і, на мою велику радість, повернув додому.
— Їдьте, куди вам велено! — гукнула йому графиня.
Ми повернули на дорогу в ланди Карла Великого, і незабаром знов задощило. Нараз я почув гавкіт улюбленого песика Арабелли, і з-поза купи дубів вихопилася вершниця, одним стрибком перелетіла через дорогу, потім через рівчак, якраз на межі двох землевласників, які намірялися орати ці перелоги, і спинилася неподалік, щоб глянути на нашу карету. То була леді Дадлей.
— Яке щастя виглядати так свого коханого і знати, що це зовсім безгрішно! — мовила Анрієтта.
Дзявкіт песика показав леді Дадлей, що я сиджу в екіпажі; вона, мабуть, подумала, що я не поїхав верхи через дощ; коли ми минали її, вона підскакала аж до шляху зі спритністю доброї наїзниці: захоплена Анрієтта тільки скрикнула. З кокетства Арабелла вимовляла лише останній склад мого ймення, на англійський кшталт, і в її устах це прізвисько лунало, як ніжний клич феї. Вона думала, що ніхто не чує її, окрім мене, і позвала:
— Му dear!
— Він тут, пані,— відповіла графиня, вдивляючись у фантастичну істоту перед нею; яскраве місячне світло осявало розпашіле від нетерплячки лице, обрамлене довгими розкудовченими кучерями.
Ви знаєте, з якою прудкістю дві жінки встигають озирнути одна одну. Маркіза одразу впізнала суперницю і вбралася в свій англійський гонор; вона окинула нас поглядом, сповненим холодної зневаги, і зникла в млі, як пущена з лука стріла.
— До Клошгурда, швидко! — гукнула графиня, якій цей бундючний погляд прошив серце, ніби удар списа.
Візник повернув на шінонський шлях, що був кращий, ніж дорога в Саше. Коли наша карета знову проїжджала через ланди, ми почули скажений чвал коня Арабелли й стрибки її пса. Вони мчали узліссям, сховані млою.
— Вона покине вас, ви втратите її назавжди! — гукнула Анрієтта.
— Ну що ж, хай покине,— відповів я.— Я розлучуся з нею без жалю.
— О безталанні жінки! — нажахано скрикнула графиня, і в голосі її почулося співчуття.— Але ж куди вона скаче?
— До Гренадьєра, недалеко від Сен-Сіра.
— Вона поїхала сама-одна,— сказала Анрієтта, і з її тону я відчув, що жінки солідарні в коханні і завжди жаліють одна одну.
Коли ми в'їхали в алею, яка вела до Клошгурда, Арабеллин песик з радісним гавкотом вискочив назустріч нашому екіпажеві.
— Вона випередила нас,— промовила графиня. Потім, помовчавши, вела далі: — Я ніколи не бачила такої красуні. Які руки і яка ставна! Її личко ніжніше за лілею, а очі горять, як алмази! Але вона надто добре скаче верхи і, мабуть, любить виявляти свою силу; я думаю, вона завзята і непохитна; до того ж мені здається, вона надто зухвало зневажає правила пристойності; жінки, які не визнають ніяких законів, звичайно підкоряються лише своїм вередам. Люблячи пишатися і перемагати, вони не дбають про сталість почуття. По-моєму, кохання вимагає більшого спокою; я уявляю його собі як величезне озеро незмірної глибини, на яке іноді налітають сильні бурі, але лише зрідка, і неприступні береги стримують хвилі; дві істоти живуть тут, на квітучому острові, далеко від світу, бо пишнота і блиск ображають їх. Але, може, я не маю рації: кохання повинне відповідати людським характерам. Якщо закони природи міняються залежно від клімату, чому не може відбуватися так само і з людськими емоціями? Безперечно, емоції підкоряються спільним законам, але у різних натур виражаються по-різному. Маркіза — сильна жінка, вона змітає всі перешкоди і діє з чоловічою енергією; вона вирвала б коханого з в'язниці, вбивши тюремника, сторожу і ката; а інші жінки уміють лише кохати всім серцем; перед лицем небезпеки вони вклякають, моляться і вмирають. Яка з двох жінок вам більше до вподоби? Ось у чому питання. Звичайно, маркіза кохає вас, вона принесла вам стільки жертв! Може, вона все ще кохатиме вас, коли ви її розлюбите.
— Дозвольте, люба, спитати вас, як колись ви спитали мене: звідки це все вам відомо?