— Ви більше не сердитеся на мене?
Я поїхав пізно ввечері; вона захотіла провести мене до фрапельського шляху, і ми зупинилися біля горіха; показавши на нього я розповів їй, як побачив її тут чотири роки тому.
— Долина була така прегарна! — вигукнув я.
— А тепер? — жваво спитала вона.
— Ви стоїте під горіхом,— відповів я,— і вся долина належить вам.
Вона схилила голову, і тут ми попрощалися. Вона сіла до екіпажа разом з Мадленою, а я в свій — один. Після повернення до Парижа мені довелося, на щастя, цілком віддатися невідкладній роботі, яка поглинала всі мої сили, змушуючи цуратися світського товариства, де про мене забули. Я листувався з пані де Морсоф і щотижня посилав їй свого щоденника, а вона відповідала мені двічі на місяць. Я жив потаємним, але повним життям, схожим на густі, нікому не знані зарості, якими я милувався в лісовій хащі, створюючи свої поеми з квітів у останні тижні перебування у Клошгурді.
О ви, люблячі серця! Беріть на себе такі самі прекрасні обов'язки, створюйте собі і свято виконуйте правила, схожі на ті, які запровадила церква для християн на щодень. Велика ідея полягає в суворому дотриманні статуту, створеного римсько-католицькою релігією: щоденно повторювані обряди поглиблюють борозни, прокладені обов'язком у нашій свідомості, і зберігають у нашій душі надію і страх Божий. Наші живі почуття, мов ті струмочки, стікають у ці річища, які стримують їхній розлив, очищають воду, ненастанно освіжають наше серце і наповнюють життя незчисленними скарбами таємної віри, цього Божественного джерела, де набуває свого розмаїття єдина думка про єдине кохання.
3. Дві жінки
Моя любов, овіяна духом Середньовіччя й лицарства, стала, я і сам не знаю як, відома в світському товаристві; може, король говорив про неї з маркізом де Ленонкуром. З вищих сфер ця романтична і водночас проста історія молодика, який обожнює прегарну жінку, котра живе далеко від товариства, величну в своїй самотності й вірну своєму другові всупереч подружньому обов'язку, очевидно, поширилася в Сен-Жерменському передмісті. У вітальнях я став предметом незручної для мене уваги, бо скромне життя має такі переваги, що, звідавши їх, ми страждаємо, коли нам доводиться виставляти себе напоказ. Як очі, призвичаєні до м'яких тонів, не зносять яскравого світла, так деякі уми не полюбляють різких контрастів. Таким був і я в той час; можливо, це вас дивує, але наберіться терпцю, і ви узнаєте причини дивацтв теперішнього Ванденеса.
Отже, жінки були прихильні до мене, а світ зустрічав мене доброзичливо. Після одруження герцога Беррійського60 двір повернув колишню пишноту, і в Парижі поновилися бучні свята. Прийшов кінець чужоземній навалі, почалося нове процвітання, а з ним і всілякі розваги. Ті, хто прославився родовитістю й багатством, стікалися з усіх куточків Європи в столицю розуму, де вони могли знайти всі переваги інших країн, а також їхні вади, тільки вигадливіші й розвинутіші з щиро французьким смаком. У середині зими, через п'ять місяців по тому, як я покинув Клошгурд, мій ангел-охоро-нець Анрієтта прислала мені розпачливого листа, де повідомляла про важку хворобу сина, який, на щастя, вижив, але його здоров'я все ще будило поважні побоювання; лікар мовить, що хворі груди Жака вимагають невсипущих турбот — такий жахливий присуд в устах лікаря потьмарює кожну хвилину в житті матері. Ледве Анрієтта встигла зітхнути, ледве Жак поправився, як почалися нові турботи, викликані нездужанням його сестрички. Мадлена, ця гожа квітка, вибуяла лише завдяки ніжному догляду матері, вступила в перехідний вік, природний, але небезпечний для такого тендітного створіння. Графиня, змучена тривогою і втомою після довгої Жакової хвороби, не знаходила в собі сили, щоб мужньо зустріти цей новий удар, а хвороба двох палко люблених діток зробили її байдужою до причіпок чоловіка. Отож дедалі жорстокіші бурі обрушувалися на неї, змітаючи все на своєму шляху і занапащуючи надії, глибоко вкорінені в її серці. Зрештою вона скорилася графовій тиранії, і він, скориставшись її слабкістю, знов захопив втрачені позиції.
"Коли всі сили мої були поглинуті дітьми,— писала вона,— чи могла я чинити опір, панові де Морсофу, чи могла боротися з його нападками, адже мені доводилося боротися зі смертю! Тепер же, ослабла і самотня, я бреду між двома смутними створіннями, і мене огортає нездоланна огида до життя. Який біль можу я ще відчути, на яку дружбу можу тепер відгукнутися, коли я бачу на терасі нерухомого Жака, життя якого жевріє лише в гарних очах, таких величезних після хвороби і запалих, як у старого; ці очі мовлять — о фатальне пророцтво! — про передчасний розвиток розуму в його миршавому тілі. Коли я дивлюся на Мадлену, раніше таку жваву, лагідну, рум'яну, а тепер бліду як смерть, мені здається, що очі і волосся її потьмяніли, і вона зводить до мене вигаслий зір, ніби прощається зі мною; жодна страва їй не смакує, а якщо вона захоче чогось скуштувати, мене лякають дивні примхи її смаку; невинна дівчинка, дитя мого серця, червоніє, звіряючи мені свої бажання. Попри всі зусилля, мені не вдається розважити своїх дітей; вони усміхаються мені, але їхні вимушені посмішки, викликані моїми хитрощами, ідуть не від серця; вони плачуть, що не можуть відповідати на мої пестощі. Страждання спустошили їхні души і послабили навіть узи, що єднали нас. Тепер ви бачите, яким сумним став Клошгурд: пан де Морсоф безперешкодно орудує в ньому... О мій друже, моя гордосте! — писала вона далі.— Ви, либонь, і справді сильно кохаєте мене, якщо все ще можете кохати, незважаючи на те, що я така змучена, невдячна і наче скам'яніла з горя!"
В той час, коли я до глибини душі був захоплений своїм почуттям, коли я жив, лише занурившись у цю душу, яку намагався овіяти ясним вранішнім леготом і вдмухнути в неї надію, що осявала червінькові вечори, я став зустрічати в великопанських салонах одну зі славетних англійських леді, котрі панують там, мов королеви. Незліченне багатство, знатна родина, яка з часів перемоги ні разу не породичалася з людиною низького походження, шлюб з родовитим старим, одним з найвидатніших перів Англії,— всі ці переваги, подібно до яскравих оздоб, лише підкреслювали вроду цієї жінки, її чарівливість, вишукані манери, дотепність, особливу пишноту, яка спершу засліплювала, а потім скоряла вас. У ті дні вона стала кумиром паризького товариства і тим успішніше царювала в ньому, що мала необхідні на це якості: залізну ручку під оксамитовою рукавичкою, за виразом Бернадотта61. Вам знайомий химерний норов англійців: вони згорда відгороджують себе нездоланним Ла-Маншем і холодною протокою святого Георга від усіх смертних, що не були їм відрекомендовані; людство здається їм жалюгідним мурашником, по якому байдуже ступають їхні ноги; вони визнають людьми лише тих, кого допускають до себе; вони навіть не розуміють мови решти; хай хтось дивиться і ворушить губами,— ні погляди, ні голос до них не доходять: для них ці люди не існують. Отож англійці і серед нас живуть ніби на своєму острові, де все підкорено суворому законові, де всі ділянки життя однакові, де навіть чесноти ніби приводяться в дію механізмом, який працює в указані години. Англійська жінка оточена непроникним муром, вона сидить, як у клітці, прикута золотим ланцюжком до родинного вогнища; її годівничка і поїльниця, жердинка і кубельце прегарні, і все це надає їй незрівнянного чару. Ніколи ні в одній країні заміжню жінку не змушували до такого лицемірства, повсякчас тримаючи її на межі громадського життя і громадянської смерті; для неї немає проміжних щаблів між гонором і ганьбою: або вона робить непоправну помилку, або вона чиста; все або нічого; словом, гамлетівське: "To be or not to be"*. Стоячи перед таким вибором, англійська жінка, привчена, як уже повелося в цій країні, до пихатої зневаги, стала зовсім окремішньою істотою. Це жалюгідне створіння, цнотливе з необхідності, але завжди ладне впасти, приречене вічно личкувати брехню в своєму серці, але сповнене зовнішньої знадливості, бо для англійців головне зовнішність. Ось чим пояснюється особлива чарівність англійок: захоплена ніжність, в якій для них міститься все життя, прибільшені турботи про себе, витонченість їхнього кохання, так вигадливо виведена в славетній сцені "Ромео і Джульєтти", де геній Шекспіра в одному образі показав нам сутність англійської жінки. Що мені сказати вам — адже ви стільки разів їм заздрили,— чого б ви не знали самі про цих блідих сирен, спершу таких загадкових, а потім таких зрозумілих; вони вірять, що кохання створене для кохання, і вносять свій сплін у насолоди, бо ніколи їх не урізноманітнюють; у душі у них завжди лунає одна струна, голос повторює один і той самий склад, але той, хто не плавав з ними по океану кохання, ніколи не пізнає всієї поезії почуттів, як той, хто моря не бачив, ніколи не опанує всіх струн своєї лютні. Ви знаєте, чому я так кажу. Мій роман з леді Дадлей набрав фатального розголосу. Я був у тому віці, коли почуття перемагають постанови розуму, надто у молодика, чиї бажання жорстоко придушувалися; одначе образ святої жінки, яка терпіла повільні тортури в Клошгурді, так яскраво сяяв у моєму серці, що спершу я встояв перед спокусою. Моя вірність надала мені особливої привабливості в очах леді Арабелли. Мій опір розпалив її жагу. Як і багато англійок, вона кохалася в усьому пишному й екстравагантному. Їй кортіло перцю, гостроти в любовних утіхах, на зразок того, як багато англійців додають до страв жалких прянощів, щоб більше смакувало. Життя світських жінок з його незмінною добропристойністю, суворістю правил і звичною розміреністю здається їм безбарвним, одноманітним, і вони захоплюються всім романтичним і недоступним. Цього характеру я розкусити не зумів. Що більше я замикався в холодній погорді, то дужче розпалювалася жага леді Дадлей. Боротьба, в якій вона поставила на карту свою гордість, викликала цікавість у кількох вітальнях, що було її першим успіхом, бо вона бачила в цьому запоруку перемоги. Ох, я був би врятований, якби якийсь друг передав би мені жорстокі слова, сказані нею про пані де Морсоф і про мене: