Чи можна змалювати ці душевні поривання! Часто вона падала з утоми, але коли траплялося, що в такі хвилини їй треба було потурбуватися про мене або про дітей, вона знаходила в собі нові сили і знову бралася до діла — метка, жвава, весела. Як вона любила осяювати все довкола гарячим промінням своєї ніжності! Ох Наталі! Так, на землі трапляються ще жінки з ангельською душею, вони випромінюють особливе сяйво, яке Недовідомий Філософ Сен-Мартен називав одухотвореним, милозвучним і запахущим. Певна моєї скромності, Анрієтта іноді піднімала переді мною щільну запону, що приховувала наше майбутнє, і показувала мені двох жінок, які живуть у ній: одну, скуту ланцюгами і чарівну для мене, незважаючи на свою суворість, і другу — вільну, ніжну і покликану увічнити моє кохання. Які вони були несхожі! Пані де Морсоф — це райська пташка, привезена до холодної Європи; вона сидить, сумно настовбурчившись, на жердині і мовчки гине в клітці, куди її посадив птахолов. Анрієтта — це дзвінкоголоса пташка, що виспівує східні мелодії в гаю на березі Гангу і, ніби живий діамант, пурхає з гілки на гілку вічноквітучої волькамерії. Врода її стала яскравішою, розум жвавіший. Але радісне світло, що горіло в наших серцях, було нашою таємницею, бо погляд абата Домініса, цього представника товариства, був небезпечніший для Анрієтти, ніж погляд пана де Морсофа. Їй, як і мені, давало велику втіху висловлювати свої думки вигадливими притчами; вона приховувала свою радість за веселим жартом і маскувала свою ніжність під блискучою запоною вдячності.
— Ми виставили вашу дружбу на суворе випробування, Феліксе! Правда, пане абате, тепер ми можемо дозволити йому такі самі вольності, як і Жакові? — мовила вона за столом.
Суворий абат відповідав їй прихильною усмішкою побожної людини, яка читає в людських серцях і бачить, коли вони чисті; до того ж він вельми шанував графиню і поважав її майже як святу. Лише двічі за ці п'ятдесят днів графиня, може, переступила межі, які ми поставили нашій ніжності, але і ці два випадки були приховані в туманному мареві, що розвіялося лише в день останніх визнань. Одного ранку, в перші дні графової хвороби, коли Анрієтта вже каялася, що обійшлася зі мною так суворо і позбавила тих заохочень, які давала моїй чеснотливій любові, я чекав її біля недужого: вона мала мене заступити.
Я дуже зморився і заснув, прихилившись головою до стіни. Раптово я прокинувся, відчуваючи, що мого чола торкнулося щось свіже, ніби до нього притулили троянду. Розплющивши очі, я побачив графиню за три кроки від мене.
— Я прийшла,— мовила вона.
Я встав, щоб піти; але, вітаючись з нею, я взяв її за руку і відчув, що пальці її вологі і тремтять.
— Вам важко? — спитав я.
— Чому ви питаєте про це? — відповіла вона питанням.
Я глянув на неї, зніяковів і почервонів.
— Я бачив сон,— сказав я.
Якось увечері, коли лікар Оріже під час одного зі своїх останніх візитів напевне заявив, що хворий починає одужувати, я відпочивав на ґанку з Жаком та Мадленою; ми полягали на східцях, поглинуті грою в бирюльки, які ми тягали соломинками з гачками із шпильок. Пан де Морсоф спав. Чекаючи, поки запряжуть коней, графиня сиділа у вітальні й тихенько гомоніла з лікарем. Я не зауважив, як він поїхав. Провівши його, Анрієтта сперлася на підвіконня і, мабуть, якийсь час непомітно стежила за нами. Стояв один з тих теплих вечорів, коли небо поступово набирає мідяного відтінку, а повітря наповнюється безліччю невиразних звуків. Останній промінь сонця вигасав на дахах, квіти пахтіли в саду, у далечині дзвеніли бубонці череди, яка поверталася з паші. Ми піддалися чарам цього тихого вечора і стримували голоси, щоб не розбудити графа. Нараз мені почувся шелест жіночої сукні і приглушене ридання. Я кинувся у вітальню і побачив, що графиня сидить у амбразурі вікна, затуливши лице хусточкою; вона впізнала мою ходу і владним жестом наказала мені залишити її саму. Стривожений, я все ж підійшов до неї і спробував відірвати хусточку від її личка — воно було залляте слізьми; вона втекла до своєї кімнати і не виходила аж до молитви. Вперше за п'ятдесят днів я повів її на терасу і спитав, чому вона плаче; але вона вдавано повеселіла і пояснила свої сльози радісною звісткою, яку несподівано передав їй Оріже.
— Анрієтто, Анрієтто,— заперечив я,— ви знали те ще перше, ніж я застав вас у сльозах. Між нами не має бути брехні, це було б огидно. Чому ви не дозволили мені осушити ваших сліз? Невже це я їх спричинив?
— Я подумала,— відповіла вона,— що для мене ця недуга була лише перепочинком у муках. Тепер, коли я вже не потерпаю за життя пана де Морсофа, мені доведеться потерпати за себе.
Вона мала слушність. З одужанням графа повернулися і його колишні вибрики: він запевняв, що ні дружина, ні лікар, ні я — ніхто не вміє його лікувати, що ми не розуміємося ні на його хворобі, ні на його вдачі, не уявляємо його мук і не даємо потрібних ліків; Оріже дотримується якоїсь незбагненної системи і вважає, що в нього порушено функції органів секреції, тоді як лікареві слід було дбати лише про підшлункову залозу. Якось, кинувши на нас хитрий погляд, як той, хто помітив і розкусив наші підступи, він сказав з усмішкою дружині:
— Що ж, люба, якби я помер, ви, мабуть, пожаліли б мене, але, признайтеся, ви б скоро втішилися...
— Я б носила придворну жалобу: чорну з рожевою,— відповіла вона, сміючись, щоб змусити замовчати чоловіка.
Але часто, надто якщо йшлося про дієту, на якій наполягав лікар, забороняючи одужуючому їсти досхочу, граф галасував і робив ще дикіші, ніж колись, сцени, бо вдача його після вимушеної, так би мовити, сплячки зробилася ще жахливіша. Спираючись на лікарів авторитет, на покірність слуг і на мою підтримку, бо я бачив у цій боротьбі спосіб навчити Анрієтту приборкувати чоловіка, вона знайшла сили чинити опір графові; тепер їй уже щастило цілковито спокійно зустрічати його шалені вихватки й нелюдський галас; вона привчила себе дивитися на нього як на нерозумну дитину, якою він, власне, і був, і вислуховувати його лайку. Я був щасливий, бачачи, що вона нарешті здолала цей хворобливий розум. Граф кричав, але скорявся. І що швидше скорявся, то більше кричав. Незважаючи на здобуту перемогу, Анрієтта іноді плакала, дивлячись на цього кволого, схудлого діда з жовтим лицем, схожим на прив'ялий лист, з безбарвними очима і тремтячими руками; вона докоряла себе в жорстокості й вряди-годи потурала йому, не в змозі позбавити його радості, яку читала в нього в очах, коли, наливаючи йому чарку, порушувала лікареві заборони. Вона була тим лагідніша й ніжніша з чоловіком, чим більше приділяла мені уваги; і це наповнювало безмежною радістю моє серце. З графом вона не була такою невтомною й часто кликала слуг, щоб вони доглядали його, коли її дошкуляли вічні вереди і докори недужого, який нарікав, що ніхто його не розуміє.