— Ваше Величносте,— відповів я,— ви обрали людей, однаково відданих вам, але з неоднаковими здібностями; я назвав того, кого вважаю тямовитішим, і певен, що зумію з ним ужитися.
Мій вибір збігся з бажанням короля, і Людовік XVIII завжди пам'ятав, що я не зважив у цьому разі на власні симпатії. Він сказав мені:
— Ви будете Першим з двох.
Король не приховав нашої розмови від мого колеги, і той віддячив мені дружбою за цю послугу. Увага, що її виявив мені герцог де Ленонкур, стала причиною тієї уваги, якою мене оточили в суспільстві. Слова: "Король вельми цікавиться цим юнаком; цей юнак далеко піде, він сподобався королю", — могли б замінити мені хист, до того ж вони надавали поштивому прийому, який звичайно виявляють у товаристві молодикові, особливого відтінку поваги до влади. Одвідуючи герцога де Ленонкура, а також мою сестру, вже тоді одружену зі своїм кузеном, маркізом де Лістомером, сином нашої суворої тітки, у якої я бував на острові Святого Людовіка, я потроху познайомився з особами найвпливовішими в Сен-Жерменському передмісті.
Незабаром Анрієтта ввела мене в коло обраного товариства, так званого Пті-Шато, діючи через княгиню де Бламон-Шоврі, якій вона доводилася троюрідною небогою; Анрієтта так палко відгукувалася про мене, що княгиня одразу запросила мене до себе; я висловив їй глибоку пошану і зумів сподобатися; вона, щоправда, моєю опікункою не стала, але пройнялася до мене дружніми почуттями, в яких було щось материнське. Стара княгиня надумала познайомити мене зі своєю дочкою, пані д'Еспар, з герцогинею де Ланже, віконтесою де Босеан і графинею де Монфріньєз, які по черзі були царицями модних салонів і приймали мене з вишуканою люб'язністю, тим паче, що я не претендував на їхню прихильність і завжди намагався бути їм приємним. Мій брат Шарль тепер не цурався мене, навпаки, він шукав у мені підтримки; одначе, мій швидкий успіх пробудив у ньому таємні заздрощі, які заподіяли мені згодом чимало прикрощів. Батьки мої, здивовані такою стрімкою кар'єрою, запишалися і визнали мене нарешті своїм сином; але їхні почуття були дуже роблені, щоб не сказати, фальшиві, і тим ця зміна не справила особливого впливу на моє вражене серце; всяке почуття, заплямоване егоїзмом, не викликає живого відгуку: серцю нестерпні лицемірство й корисливі розрахунки.
Я щодня писав моїй любій Анрієтті і діставав у відповідь один чи два листи на місяць. Її душа завжди витала наді мною, її думки, долаючи відстані, оточували мене аурою чистоти й невинності. Ні одна жінка не могла мене скорити. Король довідався про мою неприступність; сам він дотримувався в цьому поглядів Людовіка XV54 і, сміючись, називав мене панною де Ванденес, одначе скромність мого поводження припала йому до душі. Я певен, що терпіння, якого я навчився ще в дитинстві, а надто в Клошгурді, дуже сприяло прихильності до мене короля, котрий був дуже ласкавий до мене. Либонь, з якоїсь примхи король проглядав мої листи, бо він незабаром уже перестав помилятися щодо моєї чесноти. Якось, коли він диктував мені листа, ввійшов герцог де Ленонкур, який ніс службу при дворі; король озирнув нас обох лукавим поглядом.
— То як там старий Морсоф, усе ще не хоче вмирати? — спитав він герцога ясним, лунким голосом, якому при бажанні умів надавати відтінку ущипливої іронії.
— Не хоче,— відповів герцог.
— Графиня де Морсоф суща ангелиця, і я бажав би бачити її при дворі, — вів далі король.— Але якщо цього разу я безсилий,— на цім слові він обернувся до мене,— то мій канцлер буде щасливіший за мене. Ви дістаєте волю на півроку; я поклав узяти вам у помічники того юнака, про якого ви казали вчора. Розважайтеся весело в Клошгурді, пане Катон!
І він, усміхаючись, звелів, щоб його вивезли з кабінету.
Мов та ластівка, летів я до Турені. Вперше я міг стати перед тією, кого кохав, не колишнім простаком, а світським молодиком з манерами вишколеними в найвибагливіших салонах, молодиком, чиє виховання завершено найвитонченішими жінками; я дістав нарешті віддяку за всі свої страждання, послухавши ради найгожішої ангелиці, якій небо будь-коли доручало опіку над дитиною. Ви знаєте, як я був одягнутий у перші три місяці свого перебування в Фрапелі.
Коли я потрапив до Клошгурда, впоравшись у Вандеї з королівським дорученням, я скидався на мисливця; в грубій зеленій куцині з поржавілими бляшаними ґудзиками, в смугастих штанях, шкіряних камашах і грубих черевиках. Продираючись крізь хащі, я так пошматував своє вбрання, що граф мусив позичити мені одяг. Цього разу два роки паризького життя, спілкування з королем, відбиток, накладений багатством, моя змужніла постать, обличчя, яке відбивало світло моєї безжурної душі, таємно злитої з тією щирою душею, що осявала її з Клошгурда,— все це зробило мене іншою людиною: я набув певності себе, але без самозахоплення, я радів у глибині душі, знаючи, що, попри молодість, доскочив високого становища в суспільстві, і усвідомлював, що став таємною підпорою і прихованою надією найзвабливішої жінки на всім крузі земнім. Може, в мені ворухнулося марнославство, коли візник, ляснувши пугою, повернув у нову алею, що вела від шінонського шляху до Клошгурда, і перед нами розчинилася незнайома мені ґратчаста брама — парк обнесли недавно огорожею. Про свій приїзд я графиню не попередив, щоб зробити їй сюрприз, і за одним махом зробив дві помилки: спершу вона пережила хвилювання, що його завдає нам довгождана радість, яку ми вважали вже химерою; потім вона дала мені зрозуміти, що всяка загодя підстроєна несподіванка це звичайнісінький несмак.
Глянувши на юнака, в якому раніше вона бачила тільки дитину, Анрієтта мимоволі похнюпилася, і цей повільний порух здався майже трагічним: вона дозволила поцілувати її в руку і нічим не зрадила глибокої радості, хіба що тільки легеньким трепетом; а коли графиня знов підвела голову і поглянула на мене, я зауважив, яка вона бліда.
— Отже, ви не забули давніх приятелів? — спитав пан де Морсоф, який нітрохи не змінився і не постарівся.
Діти кинулися мені на шию. У дверях я помітив поважну фізіономію абата де Домініса, нового вихователя Жака.