Ці невинні радощі допомогли мені ошукувати жагу, запалену спогляданням коханої, чиї чарівні опуклості викликали у мене захоплення. Для мене ці радощі — не смію сказати того самого про Анрієтту — були ніби відводами, якими ринуть бурхливі води річки, досі стримувані дамбою. І хоча безнастанна боротьба з собою породжує смертельну втому, досить буває кількох крихт манни небесної, посланої мандрівцеві від Дана38 до Сахари, щоб підбадьорити нас. Я часто заставав Анрієтту перед цими букетами; вона дивилася на них, упустивши руки, у замрії, і від хвилювання у неї здіймалися груди, вогнем спалахував погляд і думки аж роїлися, залишаючи по собі почуття важкої млості. Потім уже ні для кого я ніколи не складав букетів! Створивши цю зрозумілу нам обом мову, ми спізнали втіху, схожу на ту, що її відчуває невільник, який ошукав свого пана.
Аж до кінця місяця, ідучи з квітами по саду, я часто помічав личко Анрієтти в вікні; але коли вступав до вітальні, незмінно заставав її за кроснами. Якщо чомусь я не з'являвся певного часу, хоча ми зроду його не призначали, то бачив, як її білий силует маячить на терасі. Застукана зненацька, Анрієтта казала:
— Я вийшла вам назустріч. Хіба мій син-приймак не заслуговує на якусь увагу?
Жахливі партії в триктрак ми з графом урвали. Набуті нові маєтки вимагали від пана де Морсофа багато клопотів, доводилося роз'їжджати: обстежувати маєток, обмірювати й розмежовувати землі; він мусив давати розпорядження, стежити за працею в полі, треба було хазяйського ока, причому граф нічого не робив, не порадившись з дружиною. Часто ми з графинею вирушали по нього до одного з маєтків; дорогою діти ганялися за комахами й метеликами і теж збирали букети чи, точніше, оберемки квітів. Гуляти з коханою жінкою, вести її під руку, обирати стежку їй! Далебі, цих незмірних радощів досить, щоб наповнити ціле життя! Якою щирістю дихає тоді розмова! З Клошгурда ми вибиралися самі, а верталися з генералом — таким жартівливим прізвиськом ми називали графа, коли він був у доброму гуморі. Дорога туди і дорога назад дуже різнилися між собою, і цей контраст підкреслював потаємні втіхи, відомі лише закоханим, які не можуть поєднатися. Коли ми верталися додому, до нашого раювання — погляду, потиску руки — домішувалася стурбованість. Розмова, невимушена на початку прогулянки, набувала тепер таємничого змісту: то один з нас відповідав лише по паузі на хитре питання, то почата дискусія велась як притча, до якої так добре надається наша мова і в якій жінки такі великі мастаки. Хто ж не тішився таким прихованим спілкуванням з коханою істотою, заносячись з нею у висоти, недоступні чужим, і вкладаючи духовну спілку усупереч запровадженим законам? Якось я загорівся безтямною, але скороминущою надією, коли на графове питання, про що ми балакаємо, Анрієтта відповіла жартівливою фразою з підтекстом. Цей невинний жарт розважив Мадлену й змусив почервоніти її матір, і Анрієтта суворо глянула на мене, мовляв, вона може забрати у мене прихильність, як колись забрала свою руку, бо хоче лишитися взірцевою дружиною. Але наша духовна спілка мала таку звабливу силу, що назавтра ми поновили її.
Так летіли години, дні і тижні, сповнені безмежного раювання. Надійшла пора збору винограду, а в Турені це справжнє свято. Наприкінці вересня сонце вже не так припікає, як у жнива, і можна працювати в полі, не боячись ні засмаги, ні втоми. Зрізати кетяги легше, ніж жати жито. Всі фрукти дозріли. Після возовиці хліб подешевшав, і достаток нового врожаю приніс добробут у селянські оселі. Нарешті всі побоювання за успішне завершення польових робіт, які вимагали стільки грошей і праці, розвіялися, та й як не розвіятися їм: комори повні збіжжя, а льохи чекають молодого вина. Ось чому збір винограду править ніби за радісне закінчення жнив, та й небо в ці дні незмінно всміхається, а осінь у Турені завжди погідна. В нашому гостинному краї збирачі винограду мають і харч, і притулок. Їх годують ситно і смачно, і бідняки дорожать їжею, як діти в патріархальних родинах дорожать іменинним обідом. Ось чому збирачі гуртами приходять до тих господарів, які годують їх досхочу. Отож оселі повні людей і всіляких припасів. Винотоки працюють безперервно. Здається, що все ожило, заворушилося: снують туди-сюди бондарі, під'їжджають вози з усміхненими дівчатами, раз у раз чути пісні наймитів, яким за збір винограду платять дорожче, ніж за всі інші роботи. А втім, є ще одна причина для веселощів — збір винограду рівняє усіх людей: господарі, робітники, жінки, діти — всі беруть участь у цьому святі праці. От чим пояснюються, може, ті хмільні веселощі, які здавна панують у нас в останні погідні дні осені і спогад про які колись підказав Рабле вакхічну форму його великої книги39. Жак і Мадлена, вічно хворі, ні разу не збирали винограду; я теж ніколи не був на винограднику, як і вони, і діти стрибали на радощах, бачачи, що я схвильований не менше за них; до того ж нас обіцяла супроводжувати графиня. Насамперед ми подалися до Віллена — це містечко славилося в нашому краю виробом кошиків, і замовили собі кілька штук найкращих: адже ми лагодилися зібрати учотирьох виноград з полишеної для нас ділянки! Одначе ми домовилися не об'їдатися виноградом під час роботи; ласувати великим туренським виноградом, зірваним власноруч, було так приємно: він смакував нам більше, ніж кращі сорти фруктів, подані до столу. Жак узяв з мене слово, що я збиратиму виноград лише в Клошгурді і відмовлюся від усіх інших запросин. Ніколи ще Жак і Мадлена, звичайно бліді й хворобливі, так не раділи, так не бігали, так не стрибали. Того ранку вони цокотіли навперебій, никаючи туди-сюди безцільно; здавалося, їм кортить базікати і скакати від надміру сил, як і всім іншим дітям; батьки ніколи не бачили їх такими радісними і квітучими. Разом з ними я теж став дитиною і навіть ще дитиннішим, ніж вони: адже я теж сподівався пожати свої плоди. Отож чудового осіннього ранку ми рушили на виноградники й пробули там півдня. Як ми старалися, навзаводи намагаючись відшукати найкрасивіше гроно і швидше наповнити свого кошичка! Ми раз у раз бігали від лоз до графині і показували їй кожне зірване гроно. Вона зайшлася веселим, молодим сміхом, коли, підійшовши до неї слідом за Мадленою, я спитав її, як і діти: