— Хіба релігія не приписує жінці годити в усьому мужеві? І чи дозволяє Бог зневажати батька своїх дітей?
І він таки зачіпав якусь чулу струну в жінчиному серці і тоді відчував нібито особливу втіху: таки його зверху. Часами він западав у похмуру німоту, поринав у болісні роздуми, зумисне лякаючи дружину, яка оточувала притьмом його зворушливою опікою. Мов та вередлива дитина, якій байдуже до материнської тривоги, він дозволяв хухати на себе, як на Жака і Мадлену, до яких ревнував пані де Морсоф. Зрештою я відкрив, що в поважних речах і в дрібницях граф так само сікався до дружини, дітей та челяді, як і до мене, граючи в триктрак. Того дня, коли переді мною постали всі клопоти, які мов ті ліани, обплутували й душили життя цієї родини, сковували все клошгурдське господарство, сповільнювали його розвій і зріст маєтку, заплутували найпростіші справи, я жахнувся, відчуваючи якийсь побожний трепет, і це стримало мою жагу, поставивши перед нею незбориму перешкоду. Який же я був кволий і нікчемний. Боже мій! Анрієттині сльози, які я випив, ніби вознесли мене над землею, і я був щасливий, що можу поділити муки коханої. Насамперед я дав графові уярмити себе, як контрабандист, змушений платити штраф; віднині я став добровільно терпіти удари цього деспота, щоб ще наблизитися до Анрієтти. Вона розгадала мій намір, дозволила зайняти місце поряд з собою і віддячила, прилучивши до свого горя; так колись покаянний відступник, аби потрапити зі своїми братами Христовими в рай36, випрохував ласки померти на цирковій арені.
— Без вас я не знесла б цього життя,— сказала мені Анрієтта одного вечора, коли пан де Морсоф був, ніби муха на Спасівку, зліший, нестерпніший і ядучіший, ніж звичайно.
Граф пішов передрімати. Ми з Анрієттою провели частину полудня під нашими улюбленими акаціями; діти гралися біля нас у промінні вечорового сонця. Ми перекидалися скупими фразами, вірніше, вигуками, які доводили нашу душевну спорідненість, розраджуючи нас у наших муках. Коли нам бракувало слів, мовчанка ще солодше вколисувала наші душі, і вони ніжно зливалися на тому терені почуттів, де нема місця навіть для поцілунків. Мов ті дві німфи, вони смакували чари мрійливого супокою, безвільно віддавшись плину таких самих марень, поринали разом у пучину ніжності, виходили звідти свіжі і відчували себе ближчими, ніж може побажати найвимогливіше кохання, дарма що їх не пов'язували ніякі пута земні. Ми опускалися в бездонну хлань і, вертаючись назад з порожніми руками, питали одне одного поглядом: "Невже серед безконечної низки днів ми не матимемо бодай одного дня, цілком таки нашого?" А проте чому ж це нарікає наша плоть, коли любострастя дарує нам цю дивну квітку, позбавлену коріння? Попри високу поезію заходу, що облив цегляну балюстраду червінню, такою м'якою й чистою, попри чуйну тишу, порушувану іноді дитячим гамором, і спокій, що панував довкола, вогонь бажання пробіг по моїх жилах, як вісник усежерущої пожежі. Через три місяці я вже не міг вдовольнятися відведеною мені роллю і почав ніжно пестити Анрієттину руку, намагаючись передати коханій непогамовну жагу, яка кипіла в мені. В одну мить Анрієтта стала дружиною пана де Морсофа і випручала руку. На мої очі наринули сльози, вона помітила їх і, ласкаво глянувши на мене, сама піднесла руку до моїх уст.
— Знайте ж,— промовила вона,— ці пестощі обходяться мені дорого! Така вимоглива приязнь дуже небезпечна.
Я не стримався і засипав її докорами, я мовив про свої страждання, про те, як мало я прошу, щоб і надалі витерплювати їх. Я наважився сказати, що в моєму віці кохання може бути духовне, одначе душа і та має стать, що ладен померти, проте не мовчки. Вона урвала мене, кинувши мені гордий погляд, і я немов прочитав у її очах: "А чи ж я спочиваю на трояндах?" Та, мабуть, я помилявся. Відтоді, як біля брами Фрапеля я подумав, ніби вона хоче звести наше щастя на могилі, мені було соромно паплюжити Анрієтту, приписуючи їй ниці помисли. Тут озвалася вона і сказала своїм солодким голоском, що не може бути для мене всім і я мушу знати це. Я збагнув, що між нами розкриється провалля, якщо я відмовлюся слухатись, і, примирившись, похнюпив голову. Анрієтта мовила далі; за її словами, вона свято вірить, що здатна любити мене як брата, не ламаючи ні Божеських, ні людських законів; що є якась солодкість в цьому почутті, подібному до Божественної любові, яка, за вченням Сен-Мартена, дарує життя усьому сущому. Якщо я не можу бути для неї таким собі сивим сповідником, якого вона любитиме більше, ніж брата, але менше, ніж коханого, нам слід розлучитися. Вона зуміє померти, приносячи в жертву Богу свої гіркі страждання, свої сльози і душевний щем.
— Я дала вам більше того, на що мала право,— сказала вона насамкінець,— і вже покарана за це; мені більше нема чого вам офірувати.
Я мусив уговкувати Анрієтту, обіцяти, що я ніколи не завдам їй прикрощів і кохатиму її в двадцять років так, як старі кохають своє останнє дитя.
Другого дня я прийшов до Клошгурда рано. У сірій вітальні квітів ще не було. Я одразу ж побіг у поля і виноградники по букети для двох ваз; та коли я збирав квітку по квітці, стинаючи їх у прикорні і милуючись на пелюстки, то подумав так: у відтінках вінчиків і листя є правдива гармонія, дивовижна поезія, яка чарує погляд і, хвилюючи нас, наче музика, пробуджує безліч спогадів у серцях тих, хто кохає і коханий. Хіба гама барв не може мати такий самий сенс, як і гама звуків? Вкупі з Жаком і Мадленою, радих не менше за мене підготувати сюрприз для нашої коханої, ми розташувалися на верхніх східцях ґанку, ніби казкові полководці на чолі цілої армії квітів, і заходилися складати два букети, в яких я спробував виразити свої почуття. Уявіть собі потік квітів, які б'ють пінним водограєм з двох ваз і спадають довкола вигадливими хвилями, а посередині білі троянди і лілеї зі срібними вінчиками — свідчення чистоти моїх помислів. На цьому свіжому тлі майорять блакиттю васильки, незабудки, дзвоники — ці квіти перебрали у неба свою барву, яка так до пари білому. Хіба це не символ невинності двох душ, однієї, яка нічого не відає, і другої, яка все пізнала, утілення мрії дитини і думки мучениці? Кохання має свій герб, і графиня нишком розгадала його. Вона кинула на мене проникливий погляд, схожий на зойк хворого, коли несподівано діткнешся його рани: вона була збентежена й зачарована. Якою дякою вщедрив мене цей погляд! Ощасливити її, зігріти її серце — яка в цьому заохота! Отож я застосував у почуттях теорію панотця Кастеля37 і відродив задля Анрієтти науку, забуту в Європі, де квіти красномовності заступають прийняту на Сході мову квітів. Яка насолода передавати те, що відчуваєш, через цих чудових посланців, розквітлих у промінні сонця, як розквітають наші душі в промінні кохання! Незабаром я ще ближче зріднився з життям рослин, ніж чоловік, якого я зустрів згодом у Гранльє, зріднився з життям бджіл.