— Як же се? — питає, довго помовчавши. — Од кого? Через кого?
— Та все, — кажу, — через свою дурну голову та нерозумну волю наробила клопоту довічного!..
— Та від кого хоч, питаю тебе?
— Не питайте, — кажу їй, — нехай його Бог поб'є... кравецького пройдисвіта!
— А-а-а, се, — каже, — той, сивоголовець?.. А не казала я тобі, Варко: дивись своїми очима, не йми віри нікому на слово? Я казала тобі: ти ще не знаєш городянських парубків, які вони є?.. Та й дивно мені, що ти довірилася йому. Ти спитай, кого він з вашого брата у люди не пустив, з кого не посміявся тільки? Він тим і живе, тим тільки й дише, тому тільки й служить. Спитай, у кого він з хазяїнів не був?.. Хто за його добре слово скаже? П'яниця, волоцюга, пройдисвіт — от тобі і все! Де він тільки не був, всюди наштукотворить: то хазяїна поб'є, то робітників поодбиває, то яку дівчину з ума зведе. Як та гадина, як отрута, де він не з'явиться, до кого не доторкнеться, там і розладдя! А ти поважила на його красу, повабилась на його уроду?.. А краса та, та врода тільки на лихо й здалися!
Отак вичитує мені, а я плачу-плачу...
Хіба умру, то тоді той вечір забуду, а то до суду буду пам'ятати його.
Що ж робити? Видно пана по походу, а сокола по польоту. Видно було і мене всюди: того ні утаїш, ні заховаєш, всюди воно перед моїми й чужими очима... Хай судять люди, хай говорять! — що ж робити? У серце моє, у душу ніхто не влізе, не загляне, що там твориться, які прокльони зриваються з язика на свій дурний розум... Може, ніхто й не думав за мене так, як я сама за себе думала, — я гірше червивої собаки себе мала, гірше всякої погані! Ніхто, кажу, того не знав, і судив по ділам моїм... Що ж? Не закажеш людям говорити; хай говорять — я того заслужила.
Під такими важкими та гіркими думками жила я, поки не знайшла сина Івася. Чорняве, білолице, повновиде, з блискучими очима — невикапаний батько! — знайшлось воно у мене перед постом.
Як я не недугувала, як не боліла, але по болю почула, що з мене неначе гора спала... якось вільно дихаєш, вільно руками й ногами володієш. У послідні часи то сядеш, бувало, як копиця горохова серед поля. Устати чого треба — важко, робити — й казати нічого. Сидиш, вилупивши баньки, як дурна... у голові — туман, під серцем моє лихо ворушиться, озивається, аж кістки ниють, все тіло терпне. "Господи! — скрикнеш,— прийми мене до себе, ніж отак мучитись на світі!"
Як минулося, то де та й сила взялася, та скорість-поворотність. Одно тільки — у голову мов хто цвяшок закатав: болить моя головонька, од думок кругом ходором ходить... Дивишся на дитину, як воно оченятами поводить, рученятами силкує, і думаєш: янгол, янгол! безвинне, безгрішне; і думки у його немає, якого-то горя, яких сліз та лиха воно стоїть та ще й стоятиме? Добре, поки ще мале, поки сама годую, а далі? Де ті достатки? — служба, наймичкування? Хто тебе з дитиною прийме?.. Та хоч і прийме... то що дасть? Так, за хліб?.. І цілий вік-то так, без хати-оселі, без притулку-пристановища блукати від хати до хати, од хазяїна до хазяїна, всім годити, на всіх робити?.. І все одна, і все сама! Дивитись, як другі у парі своїх дітей годують, як їх кохають-доглядають, як ними любуються і свої, й чужі... а ти? Як та безпарна птиця, тинятимешся по світу, носитимешся з своєю дитиною, поки виносиш... І виросте воно, як те стебло край дороги, одно одним, не бачивши привіту людського, не знаючи, що то своє добре; приб'ється до якого шевця або кравця — вийде з його злодій, п'яниця, волоцюга всьогосвітній. Не знаючи свого добра, буде він чуже руйнувати, людям лихо робити, поки не піймається або в тюрму, або й далі... І понесе свою голову на чужу сторону, зложить свої кістки у чужу землю, проклинаючи ту дурну матір, що його на світ родила, та щастя-долі не наділила!
Отак як подумаєш, то такий смуток обійме, така журба наляже, що аж уголос скрикнеш: "Краще б ти не родилося або Господь прийняв малим!"
Як почули об сьому в селі, зараз в один базар дядько приходить. Стріває мене у дворі:
— Чи правда, що то люди кажуть?
— Нащо ж людям брехати, коли воно так і є!
Посидів дядько, подивився на мене, на дитину, почухав свою голову.
— Отак, — каже, — Варко. Якби дома була, то, може б, і замужем давно була, а то тепер і цяцькайся! — Та й пішов.
На другий день дядина прибігла. Тільки на поріг — зараз у сльози, у крик...
— Боже мій, Боже! Що се ти наробила, чого наподіяла? А то все — своя воля та що людей чужих слухала... Якби слухала дядька та дядини, то все б гаразд було. Не жалкуй же тепер на нас!
Дивлюся я на неї та думаю: "Чого вона розпинається? Чи жалко-то їй так?.." Досада мене узяла.
— Годі, — кажу, — вам плакати: буцім воно й справді так шкода. Я не виню і не жалкую ні на кого — сама винувата; сама заробила, сама і зношу. Нема, — кажу, — нікому до того діла!
Притихла моя дядина, сидить на лавці, підперши голову рукою, та так жалібно дивиться.
Прийшла господиня. Я побігла, чвертку горілки принесла; випили вони удвох, пообідали... То дядина моя смутна та невесела була, а то вже хоч у боки та у скоки! Бігає по хаті, щебече, сміється. "Бач як, — думаю, — жалко їй мене!"
Як ішла додому, господиня м'який буханець дала на гостинець, аж за хвіртку виряджала. Мені не можна було — дитина розвередувалась... Я сіла його погодувати, а вони вийшли у сіни і, чую, говорять:
— Ви її ще на рік до себе наймете? — питає дядина.
— Не знаю, — одказує господиня, — мабуть-таки, що ні, бо я стара вже, одвикла від дітей, а воно мале, кричатиме, голову клопотатиме; та й не до ладу мені її держати, коли б дівчина...
— Як вона, скажіть мені на милость Господню, придбала його? — допитується дядина.
— От, як?! Хіба мало у нас тих пройдисвітів, що їм не тільки збезчестити дівчину, а й душу християнську загубити не шкода!
— Боже-Боже! Отаке тут у вас у місті заводиться! А й казала я їй: не йди та не ходи, — так не слухалася! Чужі, мов, рідніші, ніж свої. От воно й чужі! Он до чого своя воля доводить!
— Ще знаєте, — веде господиня, — коли б не дитина, то я б її й довіку держала... Що за чистуха та чепуруха, що за швидка-шпарка! Сказано — минуточки тобі не посидить, а діло у неї в руках так і горить... Та ба!