Я ще перед постом чула, що наймичка від неї відійшла. Се казала мені сусіда наша, і каже, що я раяла тебе, і Мотря буцім, так уподобала мене ще тоді, як у ярмарок бачила, що, каже, "якби вона стала у мене, то я б їй бігзна яку плату дала". Перед празником знову сусіда була у місті і казала, що знову бачила Мотрю і що знову вона розпитувала за мене. Так я ото прямо і пішла до неї. Приходжу, аж її дома немає; одна Галя сидить, сорочку шиє.
— Де мати? — питаю.
— На базарі.
— А коли вернуться?
— Увечері.
Положила я клунок, сіла коло неї, дивлюся на її шитво.
— Що се ви шиєте?
— Та се сорочку, — каже.
— Нуте я вам поможу.
Вона і віддала. Сіла я, шию, а Галя біля мене сидить, дивиться...
— Чого се ти до нас прийшла? — питає через скільки там часу.
— Найматися, — кажу їй, — коли наймете.
— Наймем! наймем! — аж скрикнула.
— Мати тебе щодня сподівається та виглядає. Уже скільки других було, то мати подержить з тиждень та й розщитає... "Коли б, — каже, — мені та дівчина, що у ярмарок з села приходила..."
— Так оце ж і я прийшла.
— А ти у селі служила де? — питає мене.
— Служила, — кажу їй. — Та що моя служба?!
— Як? — пита. — Хіба не заплачено тобі?
— Та мені ніхто й не платив ніколи, — кажу їй. — Я у дядька жила, на його дітей робила, — так, дурно, за те тільки, що він мені дядько, а я його племенниця...
Так сидимо собі, балакаємо... Коли двері скрип — аж і господиня, Мотря, іде.
— Здорова, — вітає мене, уступивши у хату, — а я тебе вже давно дожидаю.
— Здрастуйте, — одвітую їй, — оце ж уже і я прийшла.
— А що ж ти так пізно?
— Та не хотілося все якось кидати своїх. Думаю: свої — все ж не чужі; а воно ще гірше вийшло.
— То-то й є. А перед тобою у мене вже аж три наймички перевелося. Все якісь не швидкі, не поворотні, не моторні... Ну, гаразд же, що ти прийшла; тепер мені нічого розшукувати. Ти ж їла що досі чи ні?
— Та йдучи, — кажу, — з дому, поснідала, а після того ще нічого не їла.
— Ну то будемо ж обідати.
Посідали, пообідали. Після обіду мене Мотря питає:
— А що ж ти з мене візьмеш, дівчино? За рік чи помісячне? чи на своїй одежі, чи на моїй?
— Та на одежі вже, кажу, вашій. А що ви дасте?
— Та хто тебе знає, що ти хочеш?
— І я не знаю, — кажу. — Я ще нігде не служила за гроші і не знаю, по чому рік служать.
— Та дівчина, що у мене була, п'ятнадцять карбованців на рік брала на моїй одежі.
"П'ятнадцять карбованців! — подумала я. — Скільки-то воно? Велика, мабуть, сила!"
— Та коли за п'ятнадцять, — кажу їй, — та служила, то й я за п'ятнадцять згодна.
— Тільки ж ти мою роботу знаєш? У такі дні раз учиняти на хліб, а під ярмарок — двічі.
— Та все, — кажу, — люди якось служили, то й я буду.
— Ну добре.
Ото згодились. Пішла вона знов на базар, видавши борошно, а я заходилась учиняти.
Та так мені весело, легко робити. Тепер я не дурно служу, за гроші роблю!.. Так весело, що якби не було нікого в хаті, так би, здається, і завела на увесь голос, щоб аж улиця розлягалася, так Галя біля мене — мені якось і соромно... Мовчу вже, роблю та радію, а п'ятнадцять карбованців так і вертяться у мені на умі. Уже я розщитала собі, чого й купити... "Куплю зараз, — думаю собі, — скриню, куплю дві хустки: одну велику жовтогарячу, а другу — шовкову; куплю плахту — не буду у спідницях ходити, — наберу на керсетку, куплю кубового ситцю, закажу чоботи: одні чорноголовці, з жовтими халявами, а другі сап'янці; та на той рік уберуся якнайкраще та й піду у село в гості. Ото-то я посміюся з дядька та дядини! Прямо у вічі скажу, що у вас з самого мала служила, та як жидівська наймичка ходила, а в чужих людей за один рік те заробила, чого б у вас за цілий вік не мала. Не піду і в двір до їх, зостануся у сусіди — вона така добра..."
Отак усе й думаю собі; сказано — рада-рада. Як воду у сінях набирала з діжки, то попереду глянула у воду, сама на себе подивилася... та й не пізнала: лице розгорілося і очі грають... аж підскочила... Чи се я, думаю, чи не я? Сказано: дурна!
Ото і зосталася я у Мотрі! Вона така добра, приязна. Що не так, то без крику, без гуку того покаже й розкаже. Як рідна мати, так вона до мене. І Галя мене любить; я їй вишиваю сорочки, учу, як мережки шити, вербову лиштву, занизування. Ми з нею цілий день дома удвох; господиня тільки обідати приходить, а іноді й обідати її немає. То ми удвох пообідаємо, я помию, поперетираю миски, горшки, та візьмемо засунемося та й спати полягаємо. Годинку-другу проспимо та й знову до роботи. І все у нас так тихо-мило. Як згадаю життя своє у дядька, то й сама себе лаю... Чом я, дурна, давно сього не задумала? Уже б досі більше добра мала, ніж сама дядина! То знову таке подумаю: що, якби мене взять та уп'ять повернути до дядини — чи годила б я їй і тепереньки, як тоді? Чи мовчала б на її докори?.. Ні, не годила б і не мовчала! Бо поки не знаєш добра у світі, то й лихо добром стає, а як погуляєш хоч раз на своїй волі, то тоді вже ніяким калачем не заманиш у неволю.
Отак собі й пішли дні за днями, тижні за тижнями, місяці за місяцями. Обжилась я з містом, як з селом; ще воно краще мені здалося, ніж своє рідне гніздо. Кругом усе дівчата: там Явдоха, там Христя, там Марина... Іноді увечері, під неділю, зійдемося на вигін за містом, де вітряки стоять, та як заспіваємо пісні — аж на усе місто чути... А в мене ще тоді й голос був — такий дзвінкий та тонкий, що як візьмем якої пісні, то аж під небо сягає! Городяни, поки ще мене не знали, то казали: "Ото яка на печінку здорова!" А як дозналися, де я служу, то стали господині казати: "Ото у вас яка дівка співуча! Як поведе голосом, то неначе батогом по серцю стьобне!"
І парубки у місті кращі, ніж у селі. Там усе у ягнячих свитках та вибійчаних штанях і літом у шапках; а тут — у сукняних чумарках, у китаєвих штанях, чоботи такі маленькі, на високих каблуках; все підперізані каламайковими добрими поясами, літом — у картузах, а зимою — у шапках. Йде, бувало, улицею який — як картина! Так би на його все й дивилася, нікуди очей не зводила...
Восени був у нас ярмарок. Приїхав дядько, дядини не було. Як мене не стало, то і з двору нікуди не виходить, а як при мені, то й у базари часто-густо ходила... Дядько розпитує: чи добре мені служити, чи не зобиджають мене; розказує, що Марина, моя товаришка, вийшла заміж, що Остап Шкандибенко одружився, та взяв жінку з другого села, якусь таку повію, що і встала, і лягла у молодого дяка... Багато дечого без мене перевернулося, багато не так стало. Звісно, життя не стоїть, а йде, і чого у йому тільки не перейде і доброго, і лихого!