— Хорошо! Ви отказываетесь от чистосердечного сознания? Ви отодвигаете руку товарища, которая, может быть, что-нибудь и сделала для вас?
— Я нічого не скажу! — крикнув Петро.— Мені ні в кого й нічого прохати.
— Очень хорошо-с… Ну, нам здесь делать нечего; пойдем далее, — промовив Шестірний до офіцера.
Обидва знялися, порипіли чобітьми — і вийшли. Москалі забрали стільці і — знову зачинилися перед Петровими очима двері.
Гнів і жаль, огонь і холод, несамовита радість і гірка туга разом обхопили Петрове серце. Воно тріпалось, як пташка у клітці; виски сіпало; голова й очі горіли, наче в огні. Миттю він скочив з постелі, ухопився за гарячу голову своїми холодними руками — і, мов навісний, забігав по хаті… Одіймаючи руки від голови і стуляючи їх у кулаки, він затіпався, мов перед смертю і заскреготав зубами… "О, чом я, чом я не вп'явся йому у ті зелені очі?!" — сичав його голос по хаті. Петро знову ухопився руками за голову, знову забігав з одного кутка у другий. Так миша, ускочивши в мишоловку, котра з грюком зачинилася, бігає-метушиться: никне туди; кинеться у другий бік; поверне назад, — нема виходу, немає волі! Залізні пруття кругом оповили її; а над головою стоїть смерть, ряба та люта, з огненними очима, з крючкуватими гострими лапами… І з ляку бігає миша по мишоловці, — ганяє своїми тонкими ніжками по дерев'яній долівці; учепиться зубами в залізний прут, — гризе! Не видержав тонкий зубок — перепався надвоє… Навіщо він тепер? Швидко ні один з їх не буде кусати… І знову миша спрожогу кидається убік, — знову ганяє по мишоловці…
Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним сонячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закурілася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, розправляючи, підставляли своє загоріле листя під дрібні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки угору; засумували пил та куриво — чорною пилюкою укрили всі широкі дороги…
Добиралося до полудня. Кальною вулицею міста П. проїжджав невеличкий візок парою коненят, котрі аж перепалися. На візку сиділа, прикрита рядном, стара згорблена жінка — і знай молила свого машталіра поганяти скоріше.
— Ради господа бога, ради самого Христа святого, коли ти віруєш у його — поганяй, Іване! — молила вона своїм журливим голосом.— Швидше! швидше! уже ж недалеко… Он до того темного будинку — та й годі! І коням скоріше спочинок буде… Швидше, Іване!
— Та воно ви, пані, цілу дорогу — все швидше та швидше!— одказав машталір:— то он до того ліска, то он до того села, то до тієї хати… Воно-то нам сидіти добро, а коні, гляньте, — аж боки позападали. Ще хоч би не путь така! А то цілу ніч дощ прав, ще й тепер присипає. Ще добрі коні, що не пристали.
— Я ж прошу тебе, Іване, — молила жінка. Іван не сказав нічого; шморгнув тілько батогом по конях, сіпнув віжками — і коні підтюпцем побігли до тюрми. Недалеко від залізної брами зупинив їх Іван. Жінка скинула з себе рядно і показала на світ своє сухе, жовте, посипане зморшками лице. На голові у неї був чорний платок, — на плечах чорна юпочка, з-під котрої вибивалося чорне плаття; на обличчі й очах лежала чорна туга. Трусячись, тілько не від холоду, видно, злізла стара з візка і не пішла — побігла до брами.
— Чи можна бачити смотрителя? — спитала вона часового.
Той гукнув у віконечко; перегук почувся з двору, — швиденько забряжчали ключі, загарчали засови… Брама розчинилася, упустила стару — і знову зачинилася.
— Ви чого? — спитав її неласкаве худий, шолудивий смотритель.
— Побачитись з сином.
— Опізнилися, матушка!
У старої щось покотилося по щоці… То, може, дощова крапля упала з платка на обличчя?.. Смотрителеві було байдуже до того. Та й кому ж до того діло?!
— Опізнилися, кажу! — знову мовив смотритель і одвернувся.
— Боже ж мій! Коли ж мені прийти?
— Прийом до обіду тілько буває.
— Я ж здалека приїхала… За сотню верст забилася… Змилосердіться надо мною, — кланяючись, прохала стара.
Смотритель мугикнув, щось процідив крізь зуби і сплюнув.
— З ким ви хочете бачитись?— спитав, помовчавши.
— З сином… з Петром Телепнем.
— З Телепнем? — спитав смотритель таким голосом, що аж у серці старої похололо.
— Еге… з Петрусем; з моїм єдиним сином.
— З ним не можна!
— Зовсім не можна? — ледве вимовила стара.
— Сьогодні не можна; а завтра, як вихлопочете розрішеніє, то до обіду можна.
— У кого ж те розрішеніє брати?
— У полковника…— І смотритель сказав прозвище.
— Боже ж мій! Я ж не знаю, де він живе: я приїзжа людина… У мене немає нікого знайомого, хто б указав.
— Язик, матушка, до Києва доводить! Знову щось за вода змила обличчя старої. Постояла вона, постояла — і, хитаючись, пішла назад.
— Треба, Іване, ще до полковника їхати. Так не пускають… — ридаючи, казала вона своєму непривітному машталірові.
— Я так і знав! — гукнув той.— Ще по городу будемо крутитись; шукати якогось полковника… Господи боже мій! Коли вже ми спочинемо? Хоч би пристать де, просушитись…
— Хіба я сама, Іване, не радніша скоріше спочити? Я б радніша була навіки спочити, щоб не чути сього і не бачити…
— Сідайте хоч скоріш! — змилосердився Іван. Стара ледве злізла на віз. Іван повернув коней, і не забарилися вони скритися в кальних городських улицях…
Чи ти чуєш, Петре, хто тебе питає? Чи ти бачиш, хто за сотню верстов, по дощу, по лихій годині, примчався до тебе, не спавши і не прилягавши й на часину, не з'ївши крихти хліба, з того безталанного часу, як тяжка звістка дійшла до її вуха?
Не чує Петро і не бачить нічого в своїй мишоловці. Ноги в його від біготні заболіли, заболіли руки, голова і груди. Виморений, мов після тяжкої роботи, як сніп, звалився він на ліжко… Спати? Ні, сон тікав від його, як від напасті: він щасливим закриває важкі вії, покійним застилає натомлені очі! А Петро не знав ні щастя, ні спокою. На його душу, наче кам'яна гора. навернули чорні думки, — мов гарячою сіркою пекли його серце, — залізними пальцями давили і переминали мозок. Очі налилися крів'ю, покосилися; лице пожовхло-почорніло, наче земля; від його і несло нею, холодною та непривітною, як буває під осінь. Волосся на голові дибом стало, а уста страшно та грізно кривилися. Що думав у той час Петро? — Нічого не думав — і все думав! Він віддався на волю своїм думкам, котрі, як голодні звірі, метали його на всі боки.