Аби впевнитися в її вправності чи невправності яко верхівця, показав на синіюче в далині плесо й повелів одному з мужів:
— Проскач, Коврате, вдвох із Каломелою та вивідай, чи пригодна вода в тамтім поду для пиття і варива. Стійбища нема та й нема, а комоней час би напоїти вже, самим не завадило б лаштуватися на ніч.
Знав: огир у того мужа прудкий та й муж не з тих, що їздять ступою. Хотілось удостовіритися, що вдіє Каломела, коли Коврат пустить свого бистрохода вскач? Ітиме слідом чи відстане? А коли йтиме, то як? Всім іншим повелів спішитись і ждати. А поки ждали, те й робив, що позирав у той бік, куди послав гінців.
Туди їхали врівні і, на його подив, легкою риссю. А звідти ніби знали, чого хоче від них хан — пустили комоней вскач. Каломела дещо відстала від Коврата, все ж не так дуже, щоб сумніватися в ній і її спроможностях бути содругом ханові і не лише в наметі, а й у походах та ратних виправах.
Здибила услід за Ковратом кобилицю й поспішила сказати ханові:
— Вода на поду прісна. І людям, і комоням буде чим утопити спрагу — почайни б'ють у прибережжі.
— Тоді поїхали.
Оглянув, як прибули, степове озеречко, — там, виявляється, брала початок одна з річок, що текли до моря, — соковиті трави по його берегах і повелів путникам розбити стійбище.
— Далі на захід, — пояснив, — піде незайманщина, що лежить між нами і тиверцями. Туди не правитимемося. Дамо перепочинок комопям та й спрямуємо їх до моря.
Путь до морського узбережжя ііішішлася неблизькою, а стійбища траплялись все рідше й рідше. Як на те грянула гроза, зайшло на тривалий із вітром дощ. Хан спершу не надав тому ваги. Коли ж утямив: туча не з тих, що налетіла — й немає, та повелів ставити намети, було пізно вже: злива промочила всіх, і добряче, до кісток.
Мужам не зашкодило те. Розклали, коли перемеженилося, багаття, висохли при багатті, зігріли себе для певності хмільним, — і байдуже, а Каломела трималася лише до ночі. Вночі прокинулась від удушшя, що підступало до горла і не давало дихати, відчула смагу на губах і збагнула: дощова купіль не обійшлася їй так собі, через неї нажила вогневицю.
Злякалася чи тільки подумала, як це невчасно, — і сама не добере. Мабуть, і те і друге відвідало разом. Бо вогневиця — не якась там абищиця, а спіткала он де, в безлюднім степу, там, де немає поблизу стійбищ, а відтак тих із людей, що могли б зарадити біді. Що ж справді буде тепер і як буде? Затримається коло неї хан і ждатиме видужання чи прив'яже у коня на хребті й поскаче шукати стійбище, знахарів, що могли б допомогти його жоні?
Хотіла було покликати його, та згадала: ніч зараз, що він може вдіяти поночі, і утрималась. А дихання спирало, і відчутно. Уже й покривало зняла з себе, намацала поворозки, якими туніка стягувалася довкола шиї — таки ж розпущені вони і туніка розстебнута.
"Матінко! — простогнала а чи подумала тільки: — Що ж це таке? Я задихаюсь... Я задихнуся до ранку!"
Поворушила губами, торкнулася язиком піднебіння — геть пересохло в роті.
— Води! — попросила і, не почувши відповіді, знову повторила: — Води!
Хана, видно, розбудило те благанпя-стогін, звівся на лікті і прислухався. Зрештою простягнув у темряві руку й торкнувся нею Каломелиного чола.
— Що з тобою, жоно? Ти вся гориш...
— Пити... — простогнала, ледве чуючи вже свій голос. — Пити!
Схопився мерщій, засвітив вогниво, подався з намету в ніч, а звідтам повернувся по недовгім часі з водою. Чула, як підводить її з постелі, підносить до уст студену, ніби зимня, водицю і припрошує, і бідкається її бідою. Зрештою уклав на ложе, запустив руку і перевірив, чи добре вимощене воно.
— Як тобі, що тобі, Каломелко? — схилився низько й знову торкнувся рукою чила.
— Вогневиця в мене, — осилила неміч і розплющила очі, глянула на нього зболено і благальне. — Дихати немає чим.
Не питався більше. Посидів, помислив і знову вибіг із намету. Чула: зняв тривогу, комусь щось пояснював, зрештою повелів сідлати комоней і скакати на всі чотири сторони світу, шукати людське стійбище, а в стійбищі — баянів-лічців чи басих-знахарок.
— Ніч, хане, — ослухався котрийсь, — де знайдемо його, стійбище? Може, почекати б до ранку?
— До ранку вогневиця може спалити Каломелу. Скачіть і приглядайтесь — вогонь уночі далі видно, аніж дим удень. Скачіть і спиняйтеся час від часу, наслухайте. По лаю собак, по крику півнів поночі легше визначити, де стійбище.
Уже й не відходив, мабуть, від неї. В усякому разі, скільки повертала себе зусиллям свідомості до буття, стільки й бачила над собою схилений ханів вид. Питався чи потішав її, до пуття не пам'ятає. Одначе щось казав, і казав приємне, бо он як світився його лик, коли промовляв до неї, і он як світилися очі. А вдень — не вдосвіта і не вранці, таки вдень — прибули й посланці, за посланцями — ті, від кого сподівалися порятунку. Навмисне одкрив запону, потім узяв її, жону свою, на руки й виніс із намету — аби бачила, до них поспішають із степу не лише баяни-лічці та басихи-знахарки, поспішають потривожені слами стійбища-кочев'я з дітьми, жонами, з усіма, що належали стійбищам, повозами, на яких возсідали діти та жони, а відтак і з уготованими від недуг травами та напоями.
— Возбуяй духом, Каломелко, — радів хан і старався передати свою радість слабій. — Тепер повернемо твоєму тілу силу, а серцю — супокій. Бачиш, всі кутригури знялися й поспішають тобі на поміч.
Їх було немало, баянів-лічців, басих-знахарок, та були серед них такі, кому стійбищани вірили найбільше, бо саме на їхні руки передали Каломелу. Розбили інший — високий і просторий — намет, послали іншу — м'яку та теплу — постіль. Спершу розтирали настояною на зіллі вогненною водою тіло, потім укутували тепліш, напували якимсь відворотне гірким зіллям і веліли заснути. А прокидалася — знову те саме, хіба з тією лиш одміною, що спершу поїли теплим, щойно з дійок кобилиці молоком, потім радилися всією знахарською радою і вже аж потім просили всіх зайвих вийти з намету. Бо натиратимуть і напуватимуть, укутуватимуть і напучуватимуть ханську жону: роби те і те, корись і слухайся, коли знову хочеш бути такою, як була, тебе баять ті, що знаються на баянні.