Коли запитали дулібів, ті промовляли найдовше. Передусім погодилися з мислю киян: князь Волот, справді, докладав найбільше розуму і сили, аби берегти землю слов'янську від вторгнення чужинців як з боку степу, так і з-за Дунаю. Він більше, ніж будь-хто, умудрений досвідом сольських перетрактацій із чужинцями, як і досвідом походів ратних, йому і тільки йому належало б бути наступником князя Добрита. Та ба, літа й труди надломили його силу, чули ж бо, ще раз явив нам розум свій — відмовився від повинності, яку хочемо покласти на нього.
— Чи ж є резон у тому, щоб чільним князем на антах був князь Острозор?
Дулібський старійшина окинув усіх допитливим зором і вже потім заходився виголошувати супротивні сій мислі резони.
Передусім не можна забувати, що загроза землі Трояиовій зі сходу відпала: обри пішли за Дунай, а більше там немає кому погрожувати. Друге, вторгнення в землі збратаних племен найбільш ймовірне нині з-за Дунаю. Де Київ, а де Дунай. Чи можуть кияни знати, що діється на тотих обводах, а відтак і дбати про супокій на них? Трете, не можна не брати на карб, що найбільш надійним соузником антів у сутичках із Візантією є слов'яни-скла. вини. А до них найближче стоять дуліби. У дулібів і тільки в дулібів склалися з тими сусідами віддавна добрі стосунки. Та й від Дунаю дуліби не так далеко, як русичі, і сусіди узвичаїлись: коли є потреба вести з амтами перетрактації, треба правитись до дулібів. А, окрім того, на княжім столі в дулібів сидить нині достойний віри і до. віри князь — Келагаст, син славного в родах наших сла і, мужа думаючого Ідарича, брат передчасно загиблого Мезаміра і муж доньки Добритової Данаї. Чи сього не доста, аби удостовіритися: у привідці дулібів є всі резони бути чільним князем на Антах.
— Хто б мене, людоньки, похвалив так, як я себе зугарна похвалити, — почулося з натовпу, котрий, хай і не чДуже ще, все ж починав непокоїтися.
— Ано, чи то велика заслуга — бути сином славного мужа чи мужем славної в родах жони? Ви скажіть, де він явив себе яко князь, ваш Келагаст?
— У січах з обрами Келагаст був серед перших мужів. Саме на нього князь Добрит покладав найсутужніші повинності, саме його тисяча явила себе грозою супостатів.
— Се правда, — підтримав хтось збоку. — Келагаст достойний муж, що й казать.
— Молод ще, щоб бути привідцею всім. Най побуде князем на Дулібах та явить себе яко муж думаючий.
Ведучий підніс моча, силився не дати розгорітися полум'ю.
— Прийде час, явить. Був уже з князем Волотом у ромеїв, бачив і відає, що то в сольство, як має тримати себе на перетрактаціях. Та й з Мезаміром ходив колись. Забули хіба?
— А чо ждати? — почувся дзвінкий чийсь голос. — Най зараз явить себе, ото й побачимо, який із нього муж думаючий
— Ано! Острозора знаємо, най явить себе Келагаст отоді бачитимемо, за кого подати голос!
— Ви забули, є ще Зборко, князь уличів? — силився перекричати хтось, та його не стали слухати. Одні сказали: Зборко нічим не явив себе, що свідчило б про достойність, інші удали, що не чули про Зборка й домагалися свого: най вийде і явить себе Келагаст.
— Чому лише Келагаст? Острозор теж най виходить і являє!
— Сказано-бо, Острозора знаємо.
— Хто знає, а хто й ні, най виходять оба!
— А так, оба най виходять!
Старійшина силився переконати віче в противному: чи се можливо? Де той, з ким мав би стятися один і другий, яко мужі думаючі?
— Най один із другим стинаються!
— І се — безумство! Істину встановить хто?
— А люд! Ви, старійшини, нащо тут? Вічем правили господарі — дуліби. Їм не до снаги була ся вимога. У словеснім поєдинку з вічем і найбуваліший може опростоволоситись, а їхній князь не такий бувалий та битий, щоб знайти в собі і достойний розум, і належну витримку та велеречивість. Тож і ухилялися від цього та опирались, як могли. Аж поки ті, що домагалися словесного поєдинку з князями, не дошкулили болісно.
— Дуліби звикли бути чільним племенем на Антах і за всяку ціну хтять залишитися ним. Хіба не видите: вони й бевзя ладні посадити на чільне місце в землі нашій, аби, лиш він був дулібом.
— Не забувайтеся, де ви і що кажете!
— А те, що є. Най вийдуть князі! Воліємо мати бесіду з князями!
— Князів на вежицю! Воліємо бачити князів!
Кричали, здавалось, усі, і крик той змусив поступитися. Вийшов і вклонився люду вічовому князь київський Острозор, за ним — і Келагаст. Перший осміхався чомусь, Другий силився приховати бентегу. Воно й не дивно. На Антах віддавна так ведеться: коли той, кого саджають на княжий стіл, не здобув ще загальної прихильності, неодмінно має здобути її. Такого кличуть перед очі й вимагають явити себе у бесіді, а вже як дійде до бесіди, всього можна почути — і кпинів, і таких дошкульностей, що від них у п'яти заколе. Треба мати неабияку силу волі, аби витримати все те і не зірватися та не явити себе таким, що не вміє бути терпеливим.
— Скажіть, князі, — подав голос хтось із мужів думаючих, — чи певні ви, що повинність, яку покладаємо на вас, посильна вам?
— Певним може бути лиш той, хто не відає, що се за повинність, — відповів Острозор.
— А ти, Келагасте, що скажеш?
— Без віри не буває певності, а без певності — звитяги. Хто вірить, той і здатний переяти змогу.
— Гора! Келагаст узяв гору! Хто ще воліє вийти з ним на прю?
Наперед виступив Світозар.
— Я.
Ті, що були найближче і бачили його, весело, одначе й незле засміялися.
— Молод ще. Рано сунути носа в поважні бесіди мужів.
— Правда ваша: я молод. Одначе ви не чули ще, що я хочу запитати князів. Вислухайте, тоді вже й судитимете, слід чи не слід сунути мені в се діло носа.
— Най каже, чо там.
І Світозар заговорив до князів:
— Повідайте нам, привідці росів та дулібів, як вчинили б ви, коли б котресь із племен Антії захотіло жити осібно від усіх інших антів?
Князі перезирнулися.
— Чи не тиверці мають такий намір? Ти ж княжич із Тиворі, я не помиляюсь?
— Так, я княжич із Тиворі, ти не помилився. Зате помилився в іншому, Келагасте: виказав, хто ти є. 3-поміж мужів знову пішов сміх.
— А що скаже князь Києва?
— Князь Києва не радив би такому племені виходити із братньої єдності й жити осібно, бо воно неминуче загинуло б.