— Ніби я в сім присягала. Всього лиш догадку висловила, а ти у гнів мерщій. Пробі, Світозарку, посоромся старших.
Сокорила та й сокорила біля нього. А тут мати нагодилася. Нічого прикрого не казала, лиш осміхалася та пломеніла звично. Зрештою підійшла й сіла поруч.
— Не май на сестру гніву, Світозарку. Ми й без казань її знаємо: нічо з нічого не буває, ано. Співай про сподіване та тіш себе сподіваним. Для молодості то блаженство з блаженств. Коли ж бо й співати, як не в молоді літа.
— Правду кажете, матінко, — прибирає поважного виду, а все ж не без лукавства зауважує Милана, — най співає, доки молод є. Бо забариться — може й прогаяти сподіване.
— Не прогає, — мати їй. — Ніби дівки не відають: ті, Що співають, мають надмір солодощів у серпі, а ті, що складають пісні, — і дум високих за чолом.
Світозар винагороджує кревну свою вдячним позирком.
— Коли б же всі так мислили, матінко Миловиде, як ви.
— А хтось мислить інакше?
— Мало не всі.
— І я також? — ширить очі Милана.
— Ба ні, ти в нас, сестро, багато чим схожа на маму, ось тільки 'жартівниця велика.
Милана аж пломеніє від радості, далебі, знову вчепилася б за брата та домагалася б, аби грав та співав їй свої співанки, коли б не нагодився по якімсь часі вітець їхній та не поклав край її домаганням речнипею-смутком.
— Є вісті з Волина-города, — повідав сідаючи. — Клич, матінко, найстарших синів наших, радитимемось, як нам бути.
— А що трапилось?
— Збирається віче землі Троянової, обиратимуть старшого князя на антах.
— То се ж добрі вісті, Волоте. Давно пора. Он як давно поклали на тебе цю повинність, а вона як була тоді тимчасовою, неузаконеною, так і лишилася. Промовчав, ані словом не обмовився про те. Сини були недалеко. Першим прийшов на клич матері Радим, затим і Добролик.
— Кликали,отче?
— Ано. Маю побесідувати з вами. Казав уже тут: у городі Волині збирається віче землі Троянової. Хто поїде на нього від старійшин, те визначать старійшини. Нам належить сказати їм, хто поїде від княжого роду. І жона, і діти дивилися на нього нерозуміюче.
— Як се — хто? — першим озвався Радим. — Ніби старійшини не відають, що має їхати князь?
— Старійшини відають, та я не відаю, чи доберуся до Волина в сідлі.
Княжичі довго й німотно дивилися на вітця свого.
— Коли є сумнів, що не доберетеся в сідлі, то доправимо на возі, — подав голос Добролик, — а їхати вам, отче, тра. Хіба забули: до ухвали віча ви є старшим серед князів у землі Трояновій.
— Забути я не забув, сину мій, та старшим серед князів бути вже не можу. Чую себе змалілим на силі, то чо маю правитися в таку далеку путь? Аби почути там: що то за привідця раті і землі, якого везуть на віче у возі?
Сини примовкли, а княгиня зиркала то на них, то на мужа свого.
— Виходить, комусь із молодців роду нашого треба бути там. Я так мислю.
— І правдиво мислиш, мати, — не зволікав із речницею князь. — Настав час, соколята мої, — глянув на княжичів, — комусь із вас брати на себе повинність привідці в землі Тиверській. Покон велить найстаршому ставати на місце вітця. Та й все інше каже за те. Тож і радитиму старійшинам послати на віче замість себе сина Радима. Добролик лишиться в мене під рукою, аби мав на кого спертися, коли буде така потреба.
— А я? — нагадав про себе Світозар.
Князь обернувся в його бік, дивиться нерозуміюче.
— Тобі, отроче, рано брати на себе якусь повинність.
— Повинність, може, й рано, а брати науку ніколи не зле. Пошліть, отче, і мене з Радимом. То ж не якесь там, то всетроянське віче. Най побуду між людом та послухаю, шо мудрі люди кажуть.
Знайдись та запереч такому.
— А що, мати? — звернувся князь Волот до жони. — Може, справді, хай їде?
— Коли за мудрістю та за піснями, — осміхнулася Миловида, — то чом і ні?
— На тому й станемо. Будиш Радимові за отрока-джуру в путі. Ну, і на віче підеш поруч із ним. Ти правдиво мислиш, сину: науку брати ніколи не зле. А те, що візьмеш на всетроянськім вічі, буде колись як знахідка.
XVIII
Відтоді, як Келагаст повернувся з ромеїв, а в стольнім Волині встиг зродитися і нагулятись поголос про його одвагу в поєдинку з татями, що посягнули на княжну Данаю, минуло не одне літо, а сподіваного слюбу між ними і воседля, що знаменувало б слюб, не було та й не було. Подив тих, що стояли ближче до княжого терема, доволі швидко передався горожанам околій, а з околій повернувся черговим поголосом.
— Келагаст не хоче Данаї, щоб знали.
— Таке скажете. Чого б то не хотів?
— Підіть та запитайте.
— І питати нічого. Чи такої, як Даная, хтось може не хотіти? Чи не виділи, чиї комоні стоять мало не щовечора біля острогу? Не Келагаст не хоче Данаї, Даная жене пріч Келагаста.
— Були там і бачили чи тільки чули?
— Як могла б бути? Від тих, що бачили, чула.
— А коли самі не бачили, то й не кажіть. На кого їй уповати ще, як не на Келагаста?
— Подейкують, князь якийсь присилав сватів-вивідників.
Згадка про князя з чужкраю змусила — і вкотре вже — збудитись та нагадати про себе старійшин родів дулібських.
— Ти відкладала вибори обрання на літо, потім — на друге, зрештою, й на п'яте. Скільки ж можна, княжно? Збагни і втям собі: земля потребує привідці.
— А коли його не обрало серце?
— То бери на себе ту повинність. Гадали, налякають Данаю, примусять її примхливе серце поступитися. А княжна одважилась і сказала:
— Ну то й візьму.
Що вдієш з такою? Станеш доводити, що се не її розуму діло? Що зараз взагалі не на часі — саджати на стіл жону? А чи така послухається? Чи їй мало втовкмачували: осьось обиратимуть князя-привідцю серед усіх князів, і дулібам не випаде тоді бути чільним плем'ям на Антах.
Відбулися старійшини якоюсь обіцянкою та й пішли від Данаї. Жди, мовляв, настане час, покличемо та й посадовимо на стіл вітця твого. А самі не встигли вийти з острогу, як уже змовилися: тепер най Даная помислить, як їй бути; не скликатимуть віче до тих пір, доки сама не пришле гінців і не скаже: "Я обрала собі мужа, приходьте й чиніть, як хотіли".
Змагалися з нею немало, все літо і всю наступну зиму. А таки домоглися свого: Даная поборола в собі гординю й назвала Келагаста мужем, а роди дулібські пождали чотири седмиці — доки послюблені уп'ються медом та здолають всі, які були, сумніви — і нарекли її мужа дулібським князем. Тепер можна було скликати і всетроянське віче.