Досі гості бачили кагана у великоханському наметі, на ьйкладеному килимами столі. Нині виїхав назустріч їм верхи і в супроводі хакан-бега, радників та терханів. Був, як колись, ясноликий і величний, та, на відміну від того, колишнього, незвично веселий і збадьорений, піднесений духом, а відтак доступний і приязний.
Та доступність спонукала лангобардів, як і франків, до бесіди.
— Вітаємо кагана і його роди з блискучою звитягою.
— І з воседлям на взятій мечем і сулицею землі також.
— Каган, бачимо, став міцно над Дунаєм, — лестили франки, — сподіваємось, і надовго.
— Як уподобаємо землю, що стала нашою, та як миритимемо з сусідами.
— Сусідів не вибирають, достойний, а сусідами шукають стезю, що веде до замирення.
— Ано, — пристав до тієї бесіди й король лангобардів. — Хто знаходить таку стезю, той живе у мирі й благодаті. А земля тут, кагане, така, що ліпшої годі й бажати. Сухе дерево встромиш навесні — і росте. Пощо правитися кудись Ї шукати іншу?
' ' Урочистості почалися з величання Баяна родами і турмами аварськими. На вигоні, перед великоханським наметом і далі вздовж наметів, вишикувалися по один і по другий бік вої аварські на добірних, суспіль гнідих, з буйними білястими гривами комонях, далі від вигону — теж по один і по другий бік — тлумився інший аварський люд. Поява кагана, а куппо з ним і найбільш достойних пошанування терханів, радників та гостей була зустрінута голосними, довго не вмовкаючими здравицями. Необізнаним із річчю аварською гостям важко було второпати, що саме виголошують вони, та по тому, що було написано на ликах воїв, як і всіх інших, по високо піднятих до неба мечах, по тому, зрештою, як ставився до всього, що діялось довкруж, сам каган, неважко було догадатися: авари віддають данину хоробрості і мудрості свого привідці і віддають на всю широчінь вдячних сердець.
Дивуватися з того годі, перечити — тим паче. Земля Гепідська — благодатна, це правда. Он яка ріка котить у пониззі хвилі, он які доли стеляться довкруж і які зела на долах. Чи за таке привілля і за таку багатообіцяючу благодать не варто пошанувати привідцю, що мужністю своєю і розумом своїм вивів роди в землю обітовану і до почайн обітованих? Бігме, це кожному зрозуміло, як те, що зараз білий та погожий день.
Урочистості, як і звеличання, не вичерпали себе на плацу перед святковим людом і святковими турмами, вони продовжувались і за столом, з тією хіба одміною, що тут не обмежувались словесними величаннями, до пишних слів і а учтивих поклонів додавали й дари. Король франків повелів слам своїм передати каганові Баяну як знак особливої його прихильності і визнання величі звитяжної мідійський щит і меч харалужний. Коли дійшла черга до короля лангобардів, той повелів привести з обозу й показати каганові та й усім, хто був у застіллі, свій дарунок — білого, мов сніг, огира, такого дужого і такого прудкого та звабного, що на ньому лише богам дозволено їздити.
Усі помітили: коли перший дарунок лише потішив Баяна, то цей, лангобардський, і вразив неабияк. Підійшов і милувався огирем зблизька, поплескував по вигнутій дугою шиї, бавився гривою і знову милувався, та світив вдоволеними очима, та прицмокував, чуючи вдоволення, а то й хвалився вголос: які е на світі дива і яка то приємність бути володарем такого дива.
Не вдарили видом у бруд і одноплемінці. Чи то знали, що даруватимуть гості, чи тільки догадувалися: дарунки будуть щедрими, — виждали, доки вляжеться гомін та вип'ють здравицю на честь королів-сусідів, і виставили на чільне місце в застіллі хакан-бега.
— О повелителю! — зично й розчулено мовив Атель. — Мужні сини аварського племені і вої непереможних турм, воздаючи дань тобі, мудрому привідці і мужньому воїну;
ладні були б покласти до ніг твоїх всю ойкумену. Колись, може, й покладуть, визнаючи заслуги твої перед родами нашими. Та нині обмежуються тим, що кладуть доли і гори землі, добутої в гепідів. А ще підносять тобі, нащ ясноликий привідцю, цвіт поверженого в звитяжних січах племені. — Він плеснув у долоні — й молодші з терхаїїів вивели з сусідніх наметів та поставили перед Баяном сто младомладих, здатних засліпити білизною тіла свого, дів. — Кожна турма, — продовжував по тривалім мовчанні Атель, — прислала тобі з усіх бранок одну, зате найліпшу гепідську діву. Прийми цей дар наш, як свідчення нашої особливої вдячності тобі і шани до тебе. Хай множиться рід твій, хай буде воістину великою велич його.
Хакан-бег не обмежився, що показав Баянові бранок. Завваживши неабияку зацікавленість Ясноликого дівами, підійшов до них, знічено-наполоханих, й став повелівати всім і кожній зокрема підійти до свого повелителя, показатись йому зблизька й засвідчити шану.
З того міг би вийти неабиякий конфуз. Діви ще тісніше збилися до гурту, здавалось, і не збираються коритися, їм те, їм се — дарма, знічуються більше, ніж сама зніченість, гнуться перестрахано й ховаються одна за одну. Не станеш же показувати при гостях канчука. Та й хто відає, що буде завтра, післязавтра з одною та другою. Котрусь закатують, домагаючись покори, а котрась стане, гляди, першою ханшею, найулюбленішою жоною повелителя. Як поведеться тоді хакан-бегу? Така жона страшніша кагана.
Чи й знайшовся б, що вдіяти з бранками, коли б не знайшовся сам Баян. Вийшов з-за столу і не став зважати на дівочу зніченість. Зупинявся біля кожної й усміхався потіщено, а то й брав за підборіддя, та приглядався до виду, та виважував масними від перенасиченого вдоволення очима. А ще повелівав щось кожній після оглядин. Гепідські діви лише догадуватись могли, що саме. Напевне, знатимуть пізніше. І вжахнуться, дізнавшись, і вітця-матір кликатимуть на поміч, і руки заламуватимуть у відчаї-тузі. Та дарма, ніхто й ніщо вже не пособить. Одне лишиться: оплакувати долю свою, так голосно і так безнадійно гірко, що не лише Небо, доли та гори почують і понесуть сумну з сумних вість у світи: плачуть діви на Дунаї.
XVI
Давно-бо сказано: побори страх перед недосяжним і матимеш недосяжне. Чи з нею, Миловидою, не те саме було? Он як боялася покинути монастир і рушити в незбагненне далеку путь, що пролягла від Фессалоніки до Тивері, а сталося так, що розбила глека з ігумсіюю, зважилась та пішла — і таки домоглася свого: і путь, і страх здолала, і .чемлі пітця свого досягла.