Ні, тепер уже що буде, те й буде, а йти супроти гепідіа мусить. Ромеям теж непереливки, двадцять літ уже ріжуться і, далебі, не скоро перестануть різатися з персами. А коли так, далі Сірмія і Сінгидуна можуть і не піти.
Одначе чому мовчить каган? Ані сам не йде, ані слів своїх не присилає. Вважає, що він, король лангобардів, обманув його, пообіцявши Сірмій, і тепер перебуває в гніві чи всього лиш перепочиває після виснажливої путі?
— Що гепіди? — цікавився в тих, які прибували з обводів.
— Потішені тим, що мають підтримку від самого імператора, і збадьорилися. Одні п'ють із ромеями вино, інші гуртуються на обводах, ба навіть роблять нічні вилазки. На табори не зважуються нападати, а між таборами шастають поночі, грабують люд, палять оседки.
— Робіть те саме і зведіть мене з каганом. Хочу бачити його в себе і говорити.
Придворним не вперше чути таке — знають, як звести короля з високим гостем. Найліпший спосіб — гостина, покоролівськи забавна і щедра. Та коли барони Алвоївдві постали перед Баяном і запросили, розкланявшись, на королівські лови, де, пояснили, високому гостю буде і вольготно і втішно, каган, на подив баронів, не виявив розчуленості і не висловив своєї ласкавої згоди. Як сидів зосереджено-суворий, так і лишився сидіти.
— Скажіть моєму ратному побратимові королю Алвоїну, що каган аварського племені не має на те часу. Він не затим так далеко вів турми, аби тішитись ловами. Одні має і матиме, доки не улестить себе звитягою, мислі: як повергнути супостатів наших, гепідами іменованих.
— Король радий буде почути се.
— Коли радий, то хай прийде до мене й почує. Так і скажіть: волію бачити його і говорити. Барони отетеріли.
— Достойний, — зважився і сказав один, — Король Алвоїн перший запросив тебе на гостину. Ти кревно образиш його, коли відмовишся й не прийдеш.
— Чи до образ і ловів, коли йдеться до ратної виправи?
— Гепіди нікуди не втечуть, з гепідами встигнемо ще і поквитатися. Коли не волієш брати участі в ловах, прийди на гостину, поділися а вами приязним словом, теплом серця. Так велять наші покони, негоже цуратися їх.
Баян не звик до того, щоб йому перечили, та зараз не почував чомусь злоби.
— Скажіть королю, — погодився зрештою, — на гостину я прийду. Одначе сам, без мужів. І король теж має бути сам. Час не терпить і замислене нами діло теж. Маємо поєднувати гостину з ділом, а діло з гостиною.
Домовились не чіпати ромеїв у фортецях, одначе й не зважати на їхню присутність, піти здвоєною силою — аварів і лангобардів — у землю Гепідську і припинити існування гепідів яко королівства в Подунав'ї. Аби не виказувати себе і своїх намірів, з'єднану силу двох племен гуртували далі від землі Гепідської. На те не треба було седмиць, за два-три дні і тисячі лангобардські, і турми аварські стояли націлені на похід, ждали лиш повеління. А його не було та й не було. Те багатьох дивувало, навіть серед наближених. Догадувались, ба певні були: щось затіяли їхні привідці, а що, лише їм, далебі, й відомо.
Подивовані завжди далекі від істини. Ці теж неблизько стояли коло неї. А проте не так уже й далеко. Про домовленість привідців обох ратей знали ще деякі, та тих обізнаних не було нині ані в таборах короля Алвоїна, ані серед турм Баянових. Привідці послали їх таємними послухами в землю Гепідську; одних — до ромеїв і тих, що веселяться купно з ромеями у Сірмії та Сінгидуні, інших — до самих гепідів. На тому наполіг і того домігся каган Баян: доки не знатиме до подробиць, скільки в фортецях ромеїв, що мислять з приводу розбрату між гепідами та лангобардами ромеї, де стоять, скільки мають під рукою, а скільки в дальніх оседках воїв гепіди, де, зрештою, є нині король їхній Кунимуид, — виправи супроти гепідів не починатиме.
Тож відсиджувалися тепер і ждали та прикидали в мислях, якими путями підуть, яку силу кинуть супроти тих гепідів, що таборяться поблизу, яку — в глибинні марки землі Гепідської.
Коли послухи прибули, а підслухане та вивідане виявилося доволі втішним, король перший поспішив до кагапа й став перед каганом у його всликохапському наметі.
— Пора, соузнику. Труби в ріг, бий у тимпани, клич свої турми в похіл. Король Кунимунд усе ще тішиться імператорською поміччю й ділить із привідцями ромсйських когорт веселе застілля; вої гепідські, ті, що таборяться на обводах землі своєї, перейняті тим, що й король, почувають себе в благополуччі й не баряться мати з благополуччя потрібні вигоди. Настав час підняти всю нашу силу й кинути на них, як домовлялися: на пересічень і накриття всієї землі Гепідської.
— У мене інші звіди, Алвоїне.
— Як то?
— Не втримавсь я, послав услід тим, що рихтував ти, вивідникам своїх. Днями вони привели кількох гепідів, серед них і привідцю турми гепідської. Він, як і твої послухи, стверджує: гепіди певні, заступництво ромеїв утримає від вторгнення і лангобардів, і аварів. Тому благоденствують. Сам того не підозрюючи, полонений виказав, ніби у них на найближчій седмиці велике свято. Се правда?
— А так...
— Коли так, то ми дозволимо їм відсвяткувати його, одначе і тільки. Одразу по святі, коли солодко спатимуть з хмелю, пустимо на них всю свою силу і в один день станемо володарями Гепідської землі, ба й самих гепідів.
Королю не припали до серця ті ханові зволікання. "Іменує себе он яким хоробрим, — казали його очі, — а тоту хоробрість свою не поспішає являти, під п'ятою тримає. Чи не одмінив бува намірів? Чи не пішов блудом лисячим, ставши турмами при Дунаї?" Серцем чув: з цим ханом чи каганом треба бути обережним і ще раз обережним.
— До того свята ціла седмиця, — заперечив несміливо. — А за ту седмицю всього можна діждатися.
— Чого — всього?
— Хоча б і нових ромейських когорт.
— Не буде їх. Імперії потрібні фортеці, більше нічого їй не треба.
— Як знати... А втім, хай буде по-твоєму. Седмиця — не вічність, седмицю можна й переждати.
Над Дунаєм і далеко поза Дунаєм солодко покоїлася приспана за ніч тиша. Над Дунаєм і в ближніх до нього зарослях слалися долами густі, схожі па розлитий набіл тумани, а в тамтих туманах сонно бовваніли знеможеш літньою млістю дерева, спали упокорені сном і тишею птахи. Лише пугачі та їхні сородичі — зловіщі не дрімали, кублились по дуплах-криївках і перегукувалися час від часу: пу-гу, пу-гу або перелітали й кричали надривно: кни-кни-кни-кви! Далебі, бачили і знали: не па лови палінггувався люд окольннй. Он скільки його по яругах та урочищах, на долах та видолинках. Суворий і німотний, мовчазно-зосереджений. Як і комоні, що при людях. Чи від таких жде хтось услади? Чи такі не кличуть у поміч зловіще і зловіщих? Воістину собраття є. Завирували он, сполохані кимось, вихопилися на комоней, пруть та й пруть видолинками до ріки. Навіть холодна о цій порі вода не спиняє їх. їхали, доки їхалося, твердю, не стало під ногами тверді — пішли плавом. Лава за лавою, турма за турмою. Схоже, що намислили запрудити собою Дунай. Одні зникають у тумані, буцімто й справді поглинаються рікою, інші не зважають на те, йдуть услід поглинутим, на місце поглинутих. І всі — мовчазно, ні на що не ремствуючи, ні на кого не нарікаючи. Як тут не кричати "пугу" і не возноситись духом, чуючи зловіще?