Всякий обнадієний — одержимий, а обнадієиий в жаданім слюбі — і поготів. Ходив в отніх хоромах, а бачив себе в сутінках ночі біля Данаїного теремка, а ще — на огирі купно з Данаєго. Чув посвист вітру та крики погоні ї торжествував, що недосяжний є, що увімкнена Даная не піде вже від нього, забере сина й сидітиме, повита слюбними узами, в роді вітця Ідарича, ждатиме мужа свого з походу. А вже як повернеться, згуляють в хоромах князя Добрита воседля та й князюватимуть на Дулібах.
Певен, Даная й не помишляє, що Келагаст може зважитись на таке — умкнути її таємно. Те, що казала про умикання її наставниця, — вигадка старої, і не більше. Прийшлося до слова — і вирекла, аби спокусити молодця, роздмухати в ньому вогонь жаги. Сама Даная не думає й не гадав про те. Знає, вона — за високим валом, під надійною охороною, їй ніщо не загрожує в отньому гнізді. Він і скористається тою певністю. Ось тільки коли і як вчинить те? Серед білого дня чи в надвечір'я? Вдень простіше було б виманити Данаю за ворота чи принаймні на подвір'я. Та ба, при воротях є сторожа, вона може зчинити тривогу, дослати погоню; А від погоні в сідлі з Данавю не втече. Лишається надвечір'я, коли і на ніч ще не зайде, і темінь уже буде. Візьме а собою кількох мужів, спеленав з їх поміччю сторожу біля воріт, а там уже надія на спритність та на дужу силу комоней.
Келагаста поважали в дружині за гострий розум, молодечу одчайдушність, а ще за те, що не наступав без потреби на карк, кожному дозволяв бути самим собою. Одначе серед довірених були найдовіреніші. На них і покладав свої сподіванки. Єдине, що муляло до часу, усі иайдовіреніші йдуть із ним за Дунай. Чи в потреба вплутувати їх у се діло? А втім, .до лиха всякі сумніви. У пущі, на недрі лісові най ідутьі Коли йдеться про он як уподобану Даяаю, ніщо не спинить його, вчинить так, як воліє.
Аби наміри стали ділом, а діло — світлим днем, велів мужам, що, йшли з ним до Волина, зшити покривала — так, щоб вільним лишався лише один отвір, і взяти їх із собою.
"Не буде Данаї на прдвірнипі, — мислив у путі, — велю челяді покликати. А вже як вийде та стане за порогом терема, ніде не дінеться, буде моєю. Такого не траплялося ще, аби Келагаст одступив від свого або схибив у намірах своїх. Заприсягайся може, такого не було и не буде.
А сталося.
Даная не прогулювалася того дня з сином. Ані на подвірниці, ані на подвір'ї. Коли ж сказав челядникам, що се прибув він, її дівер Келагаст, і що в нього невідкладне до неї діло, зголосились освідомити про те свою повелительку, та одразу ж повернулися й сказали: у Данаї заслабло дитя, вона не може прийняти його, хай прийде завтра.
Маєш. Як же завтра, коли завтра останній день перебування у Волині? Он скільки клопотів збереться перед від'їздом. І ніч лишиться всього лиш одна. Чи то годиться: умкнути поночі жону, а вдосвіта покинути вже?
Що ж робити? Наполягати, аби вийшла? Коли стоятиме на своєму, Даная вволить його волю, таки вийде, та що з того? Чи може умкнути матір, коли в неї слабе дитя? Чи сполоханій і зболеній тривогами матері до слюбу буде? Така швидше очі видряпав, сама себе удавить, аніж скориться чужій силі і ляже в ложе з тим, що взяв її силою.
Ні, ні, сьогодні не умикатиме її. Не відає, як буде эав•ра, та сьогодні не умикатиме.
— Скажіть Данаї, пай вибачить за невчасне вторгнення. Прийду тоді, коли младомладому Мезамірові сіане ліпше.
Поклав зробити так: завтра піде серед білого дяя, потоворить з Данаєю про подарунки; коли і в кого візьме їх, а потім уже поцікавиться здоров'ям небожа.
— Ліпше йому, — сказала, коли повів річ про Мезамі|ра, — а проте й не зовсім. Боюсь, чи не вогневиця в нього.
— А що кажуть басихи, волхви-баяни?
— Запевняють, що не вогневиця, від злого повітрія галася неміч. Помовчав мить і вже потім сказав Данаї:
— В такому разі я не поїду в ромеї, доки не діждуся Одужання.
Видивилася своїми й без того широко одкритими очиа й застигла в подиві.
— Як то не поїдеш? Ти що, Келагасте? Князь Волот ез тебе не зможе вирушити до ромеїв.
А я не можу полишити Волин в такій осмуті, як в.
Путь он яка далека і тривала. Що думатиму і як почуватиму себе в такій путі?
Заясніла видом, уста навіть сіпнулися, виказуючи усміх. І очі світили вдоволено.
— Я мала б радіти а твоєї прихильності до мене і мого сина, — сказала голосом видимого розчулення. — Однак повеліваю: не роби сього. Чи твоя присутність стане в поміч Мезамірові? Є біля нього волхви-баяни, в й басихи. Можеш бути певен, подбають про Мезаміра. Ти ж їдь і повертайся зі славою. Тим найбільше зробиш і для мене, і для себе, і для Мезаміра.
Що скажеш такій? Мусив іти й збиратися в путь. Був жахіть певен уже, так і станеться: поїде, ні до чого не домовившись із Данавю, можливо, й обманутий нею. А все ж тієї певності стало лиш на те, щоб зібратися в путь та ввїхаїи за Волин. Одразу за Волином спинився і сказав мужам:
— Далі не їдемо. Ставайте табором "а тамтій галяві і ждіть. Тв, ти, ти і ти, — вказав на чотирьох, потім і на п'ятого, що мав бути за старшого, — Всі інші підуть зі мною.
Скільки довелося переховуватися в сховку та ждати, доки Даная прожеве осмуту з серця, назналися всі, а як довідався Келагасі, що вона прогнала вже її, знав лише він. І не став покладатися на соузницю татей — ніч, серед дня накинули покривала та замотузували надівно мужів, що стояли біля воріт, запеленали покриважом і Данаю, ба навіть так, що не зоглянулася, хто вчинив те. Певно, обімліла а ляку, бо не боронилась і не кликала на поміч. Тоді вже завовтузилася й стала пручатися та виказувати ляк свій, плачі та благання, як вихопилися з Волина й погнали комопей вузьким путівцем у лісі — далі від переслідування і переслідувачів і ближче до ловчого сховку на бортних угіддях Ідаричів.
— А тепер лишіть нас, — повелів мужам, коли опинилися в надійній глухомані. — Повертайтеся до табору і ждіть мене у таборі. За тамтим коліном, — сказав, як рушили вже, — повернете ошуюю. До Волина тим самим путівцем не правтесь.
Скакав та й скакав ще, доки опинився в затишному сховку. Даная не пручалася вже, лише схлипувала важко та штовхалася спересердя. Певно, догадалася вже, хто умкнув її, і ждала, коли настане сій втечі кінець.