Як і постійне перебування в путі. Мужі такі, що і вскач пустили б комоней, та не сміють: повоз не вженеться за ними. Навіть тоді, як підуть підстьобнуті ііугою комопі риссю, вона, Каломела, змушена буває благати:
— Доста, їдьте ступою. Нутрощі витрушує така їзда. І вже згодом, як примітить невдоволення ханової челяді, скаже виправдовуючись:
— Хай потім, як перепочину трохи.
А їхати безмежжям, якому, здається, не буде кінцякраю, ступою до лиха нудно і мулько. Аби бодай якось забутися і не думати про ті незручності, сідала ближче до возниці і питала-допитувалась, хто так порізав колесами путь, чому вона видає давно не їждженою?
— Одразу після дощу їхали, тому й порізали так, — міркує вголос возниця. — А хто — піди знай. Може, такі, як ми, а може, й гості чи сли заморські. Путь над морем — вільна для всіх. Не тільки валками, ордами, буває, правляться.
— Орди не такий лишають слід.
— А так.
Коли наближалися до берега, дивилася на море, що синіло вдалині, і знову розпитувала: хто той одважний, що йде під вітрилом аж ген там, мало не при самім овиді? Кутригури такі ж завзяті рибалки, як і її сородичі, утигури?
Бачила: її не цураються, охоче стають на розмову, потурають першій-ліпшій забаганці. І те подобається Каломелі, щораз приємніше гріє їй серце.
"Це тому, — схиляється до думки, — що бачать неабияку прихильність до мене хана. Чимсь іншим я не могла зродити в їхніх досі відчужених серцях прихильності. А коли так, чи треба сторонитися хана та й люду його? Той, утигурський, рід, може, й не перестав бути для мене родом. Як уже там не сталося і що б там не було, мати завжди залишиться матір'ю, і пам'ять про зелені береги Білої ріки, як і про ріку, в якій так приємно було викупуватися літньої пори, ніколи не згасне, як не гасне дзвінкоголоса пісня степу, духмяність трав, що розпирали солодощами груди, кликали в вись і ставали якимсь неземним, тільки висі мабуть і властивим блаженством. А проте навіть клич родства що став пам'яттю крові, не міняє мого становища в отчім роді. Я — відрізана від нього гілка, і відрізана немилосердно жорстоко".
Подумати тільки: лише шістнадцяте літо відлітувала, а вже твердо переконалася: згадка ніколи не буває втішною. Коли не жаль, то сум супроводжує її, коли не сум,
Не вірила тому, що чула, чи така приголомшена була почутим. Туманіла перед вітцем своїм, кметями, що сиді ли обабіч вітця, і мовчала. Аж поки ію повеліли іти до матері і готуватися разим із матір'ю, сестрами до заручин, а там — і до воседля.
Тоді вже, як вийшла з намету, в якому чула повеління вітця, а його устами — і всього роду, зібралася на мислі й утямила зрештою, що до чого. А втямивши, сполохалася й побігла чимдуж до найближчої в світі людини — до матері.
Мати як мати: і розплакалась, і поспівчувала своїй дитині. Ось тільки рятунку не обіцяла та й не порятувала зрештою від того, що визначив їй рід.
Кажуть, це доля. Дуже можли'во. Бо он як боялася тоді чужого їй хана Завергана, роду-племені його, а побула з Заверганом та його родом дві-три седмиці — і вже не певна, хто їй рідніший: ті, що визначили правом кревних — оце твоя доля, чи ті, що з ними поріднило іменоване долею насилля. Присяйбіг, таки не певна.
Не загледіла, заколисана думкою, коли відділилися від її супроводу два комонні кутригури й поскакали до ледве примітного в долині стійбища над Онгулом. Тоді аж довідалася про те, як мужі заговорили між собою.
— А гляньте, не лише вістуни, ще хтось скаче до нас.
— Чиї вістуни? — збудилася. — Ханові?
— Ба ні, наші. Послали звідомити хана, що твоя милість наближається до стійбища. Повертаються он, і по самі, далебі, й хан з ними.
"Он як!" — солодко лягла на серце думка і вже не переставала тішити: таки радий їй, таки жде її.
IV
Відтоді не сумнівалася вже: вона люба ханові, він знайшов у ній свою відраду, тому не може набутися з нею. То немала втіха для Каломели. Видить Небо: чи не найбільша. А все ж нема-нема та й закрадеться в остуджене самотою серце холодний подув вітру: чи ж так надовго полишають жону, коли вона — жадання із жадань? Що з того, що ханське стійбище не безмовна пустеля, що в ньому клопочеться щораз новими клопотами люд? Вона, Каломела, осторонь від тих клопотів, її ніхто не помічає. І хан не з нею. Зовсім поруч, а все ж не з нею. Мужі та кметі полонили його й тримають на своїх радах від ранку до ночі. Хай би день так — де не ходило. Хай би два — і то можна стерпіти. А що мав думати-гадати, коли тримають хана в своїх сітях мало не седмицю? І п'ють кумис — сперечаються, і не п'ють — теж сперечаються. Гейби л безодні йде звідтам гул, часом і ознака гніву — крик. А запитає мужа свого, про що так довго та гучно може йти бесіда, махне рукою й виміряє її пильним оком. Тоді лиш, як залишаться без жодних свідків, окрім ночі, як аж надто вже розчулиться біля неї та уп'ється нею, пригорне міцно і скаже:
— Хочуть розлучити мене з тобою, Каломелко.
— Як то?
— У похід кличуть. І далекий, радість моя, а відтак надовго.
Нишкла, перестрахана, і мовчала. Була ж бо донькою хана і відала: жонам не належить знати те, що знають мужі, тим паче завчасно. А знати он як хотілося. Тож і не втрималась, запитала:
— На антів чи ще далі?
Засміявся потішено й закрив їй аамилуваним цілунком уста.
— Ми ще сперечаємось, як бачиш. Опісля довідаєшся. Коли взагалі треба буде довідуватись. Може ж, я обстою в тих змаганнях із кметями себе, тебе, нашу слюбну усолоду. Чуєш, може, ще обстою!
Обіймав і виціловував її, де сам того хотів і де тільки ніч могла дозволити. А Каломела задихалася від лоскоту й чула: маліє, упокорена, на силі. Ще мить таких пестощівцілунків — і її не стане, розчиниться в розкошах або ж утоне в солодких хвилях забуття.
Відтоді, як повернулася з степу і недвозначно засвідчила своєму мужу й повелителю: вона не та вже, що була колись, іншим став у стосунках із нею й хан. Іде до кметів — шкодує, що йде, повернеться від кметів — нікого й нічого не хоче знати, окрім Каломели. Радіє, бачачи її потішеною, сміється, бачачи усміхненою, а прихилиться, розчулена, не знає, де сісти з своєю Каломелою, як діждатися того часу, коли може бути з нею і тільки з нею. Серцем чує: одкрив її собі такою, як хотів, а може, й ліпшою, ніж сподівався.