— І що матимуть авари з того походу?
— Про те каган домовиться безпосередньо з королем. Нині король хотів би лише знати, чи пристануть авари до походу?
Он як! Без обіцянок хоче заручитися згодою. За кого ж він мав його. Баяна? І як повестися з таким? Сказати: спершу давайте обіцянку, потім дамо згоду? Бути ще відвертішим, коли так: хай король дасть аварам землю, тоді й авари заприсягнуть на вірність? Резон у такій відвертості є. Хто піде походом супроти імператора, живучи на землі імператора? Хай би король давав землю, звідтам Баян знайшов би спосіб поквитатися з імператором. Ось тільки чи не вийде з цього короля такий же лжеобіцяльник, як із імператорів Візантії? Усі сильні — лживі. Кличуть і обіцяють, доки ждуть вигоди. Не стане вигоди — зречуться.
Баян силився приховати від слів своїх правдиві помисли, та, мабуть, і зусилля не допомогли: коли заговорив, голос виказав їх, і доволі відверто.
— Скажіть королю, я перейду на його бік і щораз ставатиму йому в поміч, та за однієї умови: коли він дасть моєму людові землю. Жити в обводах однієї землі й прислужуватись іншій по випадає.
Помовчав і вже потім додав:
— Ще одне. Якщо король пристав на це, хай шле ава|рам яства на перехід: дві тисячі голів товару, сто хур абіж жя для комоней і сто — для воїв і люду аварського. Путь Ц ов яка тривала, а люд наш знемігся на яствах. Та й там на нових землях, треба буде споживати щось, доки добу-^ Ідемо собі живність. Людей своїх за речницею короля, як і Fee товаром та збіжжям, посилаю разом із вами. Слам нічого не залишалося, як відкланятись.
Х
Драмой, на якому, крім мореходів та кількох чоловік тор"ового люду, перебував і епарх Віталіан, вийшов з пристаища на веслах, а вже у морі підняв вітрила й пішов, гнааий помірним цієї пори левантом, до скіфських берегів. Спершу нерівно й не вельми відчутно, далі веселіше й верселіше. Бо виходив у відкрите море, а воно — колиска для рвітру, там він завжди гуляє привільніше. Від того привільне було й на серці в епарха Том. А ще І привільніше, далебі, від тих вістей, що везе до антської Ти| вері, в угоду і на радість князю Волоту, що возсідав в го? .роді Черні над Данастром. Ще б пак, сталося те, чого й спо; діватися годі було: немає вже аварів у придунайській Скіфії, здиміли авари з Придунав'я, а відтак і а його, епархових, очей, пішли геть далі й від земель антських. Чи то ж р де втіха для обох, чи не резон сказати, стрівшись: світлий день настав! А хто посприяв тому? Чия мудрість стала вище імператорського вінця, вознеслася над всім Августіоном і восторжествувала в Августіоні, коли замислились: бути чи не бути аварам раттю в імперії? Таке трапляється раз на віку, і хай як собі хоче князь Волог, а мусить, як і раніш, бути щедрим на донатії, воздати йому, своєму содругові в скіфських Томах, належно. Не кровією ж бо платитиме за звитягу і не спустошенням — всього лиш хутром і солідами. А ще ж і про поновлення ряду на мир між антами ^; та ромеями домовлено. Чи такі послуги — жарти? Чи вони не варті того, на що сподівається?
Весело і втішно епархові у відкритому морі, під туго напнутими вітрилами. Певен був, його ніхто не випередить, навіть поголос, що не поступається вітрові, ширячись між людом, не годен пересягнути через Дунай і добутися до Черна швидше за нього. А проте схибив на певності своїй: першим у стольнім городі на Тивері із тими ж, що й у Віталіана, вістями об'явився хан кутригурів Коврат.
Коли Волота освідомили про те, вія не йияв віри, в усякім разі, був вельми подивований, хоча й сказав челяднику:
— Клич до гридниці. Я зараз буду.
Коврат приємно вразив його і не тільки величчю— та доброликістю. Був аж надто чемний і прихильний, коли освідчувався, здавалось, світився нею, людською добротою.
— Княже, — сказав, коли сіли за стіл та стали пригощатися яствами. — Я і мої кметі прибули, аби порозумітися з тобою, а через тебе і з усім людом тиверським. Певні е: ви маєте нас за лиходійне плем'я, схильне до татьби і урону, головництва та насилля. На те було достатньо резонів. Не ви — ми йшли на вас ратною силою, порушили мир і благодать у землі. І все ж хотіли б запевнити: не є такими, за яких маєте нас. Кажу так не лише через те, що немає вже хана, котрий вів кутригурів на тиверців. Кажу тому, що вія не з власної волі вів — із примусу. Князь, певно, знає вже: ромеї зле помоталися нам за похід у їхні землі — наслали спершу утигурів, потім обрів і зробили иас ие тільки •убогими до краю, а й підневільними. Та вевоая 6 змусила іти туди, куди веліли обри.
— Хан хоче сказати, що віднині ие є підневільний їм?
— Не зовсім, а все ж так. Обри пішли із Скіфії, ми ж, як бачиш, не подалися за ними, лишилися. Коли обри пішли надовго, гадаю, так і зостанемося самі по собі, незалежними від них.
Важко було стриматися, аби не виказати радості, і все ж князь Волот старався не явити себе потішеним, принаймні аж надто.
— Коли і куди пішли?
— Знялися, княже, всіма родами своїми й подалися на клич лангобардів, неволити гепідів нібито. Є достеменні гадки: там і сядуть уже.
Ліпшого й сподіватися годі. Коли се правда, звичайно. О, коли б се було правдою!
— За одне в?ке, що привіз сі вісті, спаси біг тебе, хане. Буду відвертий: то неприємні сусіди. І не лише для нас.
— Правду кажеш: для нас також. Я коли почув, що йдуть, а згодом і вдостовірився, передусім сказав собі: подамся до Тивері і освідчусь тиверському князеві. Хай знає:
кутригури ані тепер, апі будь-коли не посягатимуть па його землю.
— Хотілося б вірити.
— Аби повірив, більше скажу: віднині Дністер до самого моря вільний для Тивсрі. Хоче люд її ловити рибу — хай ивить, хоче юргуваїи — хай, торгує, кутригури цс става'шуть йому на заваді.
— А наші пристанища в Тірі і на Дунаї, а земля Тнверка? Вони залишатимуться за кутригурами?
— Аби не було чвар, Тіра яки ирисіанище для рибалок мореплавців як була, так і залишиться вашою. А всім шим поступитись не можу.
— Отже, боїшся все-таки, що повернуться обри і спитагь, нащо віддав нам узяте на меч і сулипю?
— Не приховуватиму від князя: і це є. Та найбільше гримує інше: мене не зрозуміють роди, коли поступлюся им, що взяте такою дорогою ціною. .Пильно дивився тиверський князь на кутригурина. Пиль" і довго. Такий справді зацікавлений він у мирі з антами Я всього лиш прикидається мирною вівцею? Ніби ж не Коже, щоб лукавив: дозволяє лиш те, що може дозволити. о ж теж треба розуміти. Одне, придунайські випаси кутурам он як потрібні, а друге, обри справді ще можуть врнутися й запитати їх, нащо віддали антам те, що є іільною здобиччю. А спокуса вільно ходити до моря — неІмала спокуса. І взагалі, чи не ліпше буде для Тивері, коли [між нею і ромеями стоятимуть і не страшні своєю силою, | і відособлені від обрів кутригури?