Кандих не належав до тих, кому сказане треба повторювати двічі. Він знав, як непросто буде виторгувати в ромеїв зайві двадцять тисяч солід, та знав і те, що цього хоче, ба вимагає каган. А хто з аварів не відає: те, що велить зробити тобі вітець роду твого, належить зробити вдвічі ліпгпе, швидше і вправніше, аніж він того хоче; те, що повеліває в поході терхан, умри, а вволь його волю у п'ять разів ліпше і надійніше, аніж від тебе хотіли; коли ж повелівав тобі каган, за те передусім слід дякувати та й дякувати Небу, що удостоїло його повеління, а вже потім з власної шкіри випорснути, а вволити волю повелителя в десять разів ліпше і певніше, аніж він собі мислив. Тож Кандих скільки правився в оточенні достойного каганових сподіванок сольства, стільки й дошукувався, як йому повестися з новим василевсом Візантії, аби домогтися того, чого хоче повелитель. Думати про чемність із високотитулованою особою його, випробуваного на сольських перетрактаціях сла і достойного свого роду та племені асійця, вчити не варто, тому він давно і надійно навчений, а передбачити вивертні, що збили б із толку наймудрішого, не завадить. Новий імператор хоч і мало освідомлений у перетрактаціях, все ж ромей. Та й біля імператора завжди знайдуться такі, що їх треба стерегтись та й стерегтись.
Він і стерігся. Ходив, чемно нагадував про себе тим, від кого залежала зустріч із василевсом, і дослухався до розмов, що точилися під мідними воротами Августіона, канючив у придворних побачення і приглядався, вручав їм донатії і знов приглядався та мотав на ус те, що обіцяли, силився вловити одміну між сказаним і тим, що думали, коли казали. А настав день, коли покликали й веліли правитись імператора, таки схибив. Сам не відає, яка зла сила ккнула його за язик, одначе розмову з василевсом почав і похвальби: авари — найсидьніші серед усіх племен ойку"ни; вони давно і надійно зажили собі слави нездоланних |:м6жуть вийти на прю будь з ким; імператор Юстин Другій, певно, відає про те, отож, як і попередник його, пам'яатиме: полуночні обводи імперії підперті силою, на яку ожна покластися.
Казав і не зводив із Юстина Другого очей, а відтак не завірявся помітити: василевсові не сподобались його речі. Спершу тільки видивився підозріло, далі й зовсім почав врибирати недружелюбного вигляду. Довелося миттєво пеІфевтілюватись і міняти тон, ба саму річ: покійний імператор, мовляв, не помилився, залучаючи їх на свій бік. Колись корожі імперії племена — утригури, кутригури та й анти — погромлені обрами й перестали бути силою, що може по грожувати. Одне непокоїть кагана: крові во славу Візантії jffs скільки пролито, дуже можливо, що незабаром знову до|їедеться лити її, а винагорода за те мізерна. Роди аварські а з ними й турми знемагають від нестачі яств, каганові ледве посильно стримувати їх від спроб ходити й брати тоті яства силою і не тільки в сусідів, а й у самих ромеїв. То' му він вдається через нього, сла свого, до імператора з чолобитною: хай імператор зважить на нестачу яств і збільшить аварам данину за ревну службу на обводах до ста тисяч солід.
— А хто вам сказав, що ваша служба потрібна імперії? — заговорив нарешті імператор і тим поклав край аж вадто велемовній речі обрина.
— Як то? — Кандих скинув догори голову і тим неприродно випнув на виї кадик. — Ми укладали ряд, покійний імператор платив нам щоліта вісімдесят тисяч золотих солід...
— Тоді платив, як була в цьому потреба. Нині такої потреби немає. Авари повинні бути вдячні імперії за те що дозволила їм поселитися на своїй землі й мати жадану для кожного, хто звик жити трудом, а не розбоєм, змогу насолоджуватися супокоєм. Земля у вас е, і земля багата. Трудіться в поті чола свого на тій землі і матимете яства. Коли ж імперія визнає за потрібне винагороджувати аварів за ратні чи якісь інші подвиги, хай не вважають ту винагороду податтю. То буде всього лиш дяка, — та, що її має всякий раб за вірну службу своєму волостелинові.
Вигнута дугою сііиііа Капдиха відчутно здригнулася і стала схожою на націлене для стрибка тіло удава. А проте стрижі не станем. Видно було, Кад-дих всього лиш ошелешений тим, ще почув з ует імиератера, і. ніяк не прийде до тями. Мовчання ставало нестерпним, і тільки тоді вже, як Юетвн Другий верухяувея буде, аби недати логофету знак: аудієнцію завершено, аварський сод може йти, — опам'ятався і встиг можвти слово-відповідь:
— Імператоре! Ти дав мені і моему племені достойний урок. Та не поспішай казати: годі. Слово те каже той, хто каже останній. Зваж на сивини мої і послухай розумної ради: ве роби з аварів-содругів аварів-супостатів. Горе буде тобі і твоєму родові, коли вчиниш так.
Юстин боровся з собою, а все ж гнів, що бив із нього водограєм, викааував себе.
— Ти погрожуєш, старче?
— Ні, всього лиш кажу те, що е, і те, що може бути. Аварх справді могутнє илем'я. Найбільше, чого не любдять вони, то це зневагж. Та, що чув я тут подвоіть, а то й потроїть їхню силу. Тож і кажу: одміни своє слово, доки ве пізно.
Здавалось, не зводив із добролнкого, в святковому одіявві імператора очей, а проте ве помітив, коли вій дав знак. Тоді лиш удостовірився в тім, ак люди логофета стали веред ним стіною і тим нагадали: пора й честь звати.
Знову була довга і втомлива путь. Одначе Кандих менш за все зважав тепер ва те. Страхався і знемагав ва силі від іншого: що вчинить каган, коли почув про наслідки иеретрактації? Вхопить кинджал і запустить йому під серце, як не одному запускав уже, коли насмілювалися приходити й ставати перед ним із лихими вістями? Чогось іншого від того лютого в гніві мужа — хай буде милостивим Небо до нього — сподіватися годі. То — без сумніву, то — напевно. А що ж вдіяти, коли так? Покірно правитися й ставити себе під удар? Де ж його, Кандихів, розум? Де набуті в сольських ділах хитрощі, лукавство? Стривай, стривай. А чом би й справді не злукавити? Чи Баян був там, на аудієнції, чи відає, що казав Юстин Другий, а що — Кандих? Та й інших аварів не було. Чому справді не злукавити і не спрямувати гнів свого повелителя на Юстина? Можуть довідатися пізніше? Хто і як?