— Ніби вам із Богданком було гірше там, у отній землі?
— Нам — ні, а всім іншим?
Нічого не сказала на те мати Людомила, лишень глянула на свою доню якось аж занадто пильно. Ані тоді, як об'явилася на Втікичі, ані тепер, через дві седмиці гостини жодним словом не згадує про рани, що їх завдала доня, втікаючи з Богданком. А все ж Зоринка бачить: болять вони їй донині. Тому така улеслива в розмові з матір'ю, такою до краю натягнутою почував себе. А вже що догоджає їй, то такої догоди Людомила, далебі, й не знала на своїм віку. Прокинеться — питає, як спалось, сяде до столу — подає їй те, подає друге, подає третє і знов питається, чи до смаку матері, чи сита мати. Та й дітям встигла нагомоніти про бабцю Людомилу колись, гоминить і зараз, аби були чемні з нею, аби знали: то їхня прародителька, та, що достойна такої ж, як і вітець, мати а то й більпюї, ніж вони, шани. Тож мати Людомила мав прихильність та улесливість не лише від доні, а й від онучат, а улесливість онучат, давно знано, камінь здатна розтопити. І таки топить. Зорина бачить: що не день то помітніше хилиться до них гостя з Тивері, як і вони'до неї. А та прихильність рано чи пізно прогонить на дебрі лісові мамині згадки про колишнє, як і прикрощі, завдані колишнім.
— Маю надію, — похвалилася якось Зорина Богданкові, — мамця приживуться в нас. Мене, тебе, може й не удостоять уже тими вирайськими щедротами, що удостоювали колись, а до дітей наших прикиплять серцем і рано чи пізно скажуть: вони наймиліші мені, з ними й доживатиму віку.
— Тобі так дуже хочеться цього чи так насправді є?
— Так насправді є, а ще більше хочеться, Богданку.
— Коли мати Людомила збиралася на Втікич, інше обіцяла братові твоєму і його дітям.
— Що — інше?
— Казала, до зими повернеться.
— А коли передумала? Хіба вона не вільна пеоелумати?
— Вільна, чом ні. Та що думатиме брат твій, коли мати не повернеться до зими?
Було поночі, і Богданко не міг розгледіти, як сприйняла ті його міркування Зорина. Злякалася їх чи помислила та й вгомонилась?
— А ти пошлеш нарочитих та й скажеш устами їхнімимати передумала, лишається на Втікичі.
Мабуть, аж надто певна була: станеться саме так. І дітей частіше, ніж досі, залишала ііа матір, і до матері, коли й приглядалася, то не інакше як веселим оком. А чом би й ні? Он як ожила воііа серцем від сдпання з кревними па Втікичі. Чи то не та, що може веселити, прикмета? Мати ж не незряча є, мусить бачити, як тішить Зорину оця її присутність у зятевій родині. Бачити й знати: то вершина доньчиного щастя, те, чого не доставало їй тут.
Чи могла думати такої миті, що мати Людомила була недалека від істипи, коли застерігала: "Не хвались, доню гараздами. Знай, хто хвалиться, той кличе до своєї оссяі губительку Обиду". Пробі, і в мислях не було такого. А сталося: і розбудила, і покликала. Сини її, коли бути справедливою, пічого лихого не вчинили тієї днини пішли купно з іншими отроками, що перебували в дядьковій науці, до лісу, назбирали грибів та й заходилися таканити їх на вогні. Літо є літо, чом не скористатися дарами землі, коли вони повсюдно. Та й дядько привчає до того: умійте, отроки, самі собі добувати та приготовляти їжу, мати на всі путі, що ждуть вас у походах, бесаг не наготує. Тож і спокусилися: пішли, назбирали грибів, охоче варили, ще охочіше смажили. Одного не взяли на карб, як і дядько, що був при них: вони ж бо младомладі й недосвідчені. І поплатилися за те. Хтось злегковажив чи не розібрався в грибах, з-поміж їстівних укинув до казана й кілька отруйних, а отрута вробила свое: двоє з отроків відчули себе невдовзі зле. Серед тих двох був і старший син князя Богдавка Славомир.
Його привезли в терем поночі і ледве при пам'яті. Зорина сполошилася, покликала челядь, затим і матір.
— Йой боженьки! — сплескувала руками та вмивалася слізьми. — Нащо я хвалилася здоров'ям дітей своїх? Ось маю тепер...
Людомила мовчки відсторонила всіх (тут не було старшої за неї) й торкнулася рукою онукового чола, стала питати, що болить у нього, чи позбувся того, що спожив за вечерею.
— Ано, — відповіли за Славомира ті, що привезли його, — він двічі блював.
— То Добре. І все ж передусім слід вимити з його черева трутизну. Несіть сюди воду, а тим часом шукайте в домівці мед, виво, опт і траву шандру та заварюйте питво. Є в тебе, доню, така трава?
Зорина лиш розвела руками, шкодуючи, що недалекоглядна була і не заготувала.
— На що покладаєтесь? — незле попрікнула Людомила. — На молодість? Так і вона не всесильна, доню.
— У мене в така трава, — виручила челядниця. — Тільки торішня.
— Най буде й торішня, неси. Аби зараз могли напоїти слабого. Пошлють боги день, добудемо й свіжу.
Посадила внука, напувала водою й просить, аби ще пив. Славомир скорявся їй, та до пори до часу. По якімсь часі став ухилятися, ба й противитись волі старої баянки.
— А тепер заклади, внучку, пальці до рота і викинь те, що випив.
Довго домагалася свого і таки домоглася.
— От і гаразд, — бодьорилася і інших бадьорила. — Неси, мати, заварене на вині зілля. Напоємо ним нашого Славомирка та й ждатимемо милості від щедрих на добрі діла богів.
Сиділи над слабим до глибокої ночі, робили все, що могли, а полегшення не було та й не було. Єдипе, чого діждалися, — Славомир стишився під ранок і тим дав привід сподіватися ліпшого.
Удосіта, як челядь залишила ложницю, а зболена мати здрімнула там-таки, біля слабого, стара взяла з собою ніж бесагу і вийшла з терема. Тоді вже, як наблизилася до лісу та розглянулась, чи немає поблизу когось стороннього, молитовне склала на грудях руки.
— О земле! — молилася. — Ти, що маєш у собі живодайні дари богів і щедро винагороджуєш ними злаки, а через злаки і нас, на тобі сущих, будь милостива до мене нині, як б милостива завжди. Молю, благаю тебе господине життя, мати-годувальниця наша, не йди супроти ревних жадань моїх, дозволь скористатися цілебністю трав з тебе проростаючих. Не ради пагуби людської, в ім'я ц&рованого богами життя хочу взяти їх у тебе і врятувати неміччю побореного отрока. Почуй мене, земле, зглянься і допоможи мені в баяннях і діяннях моїх. Вік свій буду вдячна тобі за се, берегтиму лик твій, щедроти твої і передам цю свою вдячність дітям і внукам моїм — усім нащадкам роду мого, заради яких стою і клопочусь перед тобою.