Хан Санділ — муж літній і воїн буваліший, ніж Заверган. Не жахався, чуючи крики нажаханих, і не зневірювався, слухаючи зневірених. Одне знав: питав усякого, хто прибував з-за Білої ріки, де кутригури, скільки кутригурів, що роблять з родами їхніми і товаром їхнім ті, іцо порядкують уже на сплюндрованій землі, а що — кинуті в передні лави, і тут-таки кликав кметів, що стояли на чолі тисяч, і повелівав, куди кому правитися, що діяти доправившись.
Хто тямив у ратнім ділі, тому неважко було спостерегти: хан відає, що робить. Хай небагато там, за Білою рікою, сотень, хай розпорошені вони, все ж здатні відчутно пошарпати супостата і тим збити з пантелику. А збитого з пантелику Завергана легше було заманити в пастку і накрити в пастці. На що він покладається, той задерикуватий зятьок? На ті недобиті тисячі, що привів із-за Дунаю? Видить Небо, зовсім утратив розум зі злості. Та в нього ж, Санділа, мало не вдвічі більше їх! Мусив би знати, перш ніж іти на утигурів, мав би відати, хлопак, що утигури не самотні. На їхнім боці Візантія, а з ким Візантія, з тим і сусідні обри. Усе передбачено, Завергане, на все є домовленість через ту ж Візантію, іменем імператора візантійського. Досить вдатися з чолобитною — і обри будуть тут як тут. Та він, Санділ, не уповає на чиюсь поміч, він і сам упорається з кутригурами. А упорається та прибере до рук — інакше заговорить і з ними, своїми хитромудрими сусідами.
— Хане! — об'явився один, об'явився й другий гінець. — Кутригури, що тримали путь на горішні витоки нашої ріки, круто звернули на полудень, схоже, що йдуть на з'єднання з самим Заверганом.
— А ті, що йшли ближче до моря, де зараз?
— Передні сотні вийшли на Овечий Брід, схоже, ніби ждуть всіх інших.
Хан втішено похитує головою.
— Минавре! — кличе одного з мужів.— — Бери свою тисячу і не дай тим, що вийдуть до Овечого Броду, перейти Білу. Коли ж захочуть з'єднатися із Завергапом, тежж стань на путі і не пусти до Завергана.
— Всього лиш тисячу даєш, бате?
— Там е вже сотні, візьмеш їх під свою руку, як і тих що переправляться з супротивного берега чи ратиборствуватимуть неподалік Броду на супротивному березі. З ними, гадаю, упораєшся з повинністю, що її покладаю на тебе.
Помислив, зважуючись чи виважуючи щось у мислях, і вже по тому додав, звертаючись до іншого мужа:
— Ті дві-три тисячі, що йдуть з полуночі, доручаю тобі, Благою. Бери тридцять сотень комонників, переправляйся через Білу і зроби все, аби спинити їх чи погромити — то вже як складеться. Одного не дозволяю — дати їм бодай якусь спроможність об'єднатися з ханом кутригурів. Ну, а хана я візьму на себе.
...Іржали язвлені чи перепуджені січею комоні, дзвеніли, викрешуючи іскри, мечі, хай іноді, все ж чулися ревні гехкання тих, що присмачували удари меча словом. Не чути було лиш крику потятих та уражених в січі. Одні не встигали зронити його, інші безсилі були перекричати гамір боролища, а надто голоси погроз та проклять, що на них не скупилися як утигури, так і кутригури. Ненависть ішла на ненависть, а гнів — на гнів. І не було місця для стриму, як не було його й для пощади. Бо зійшлися не на життя — на смерть. Серця кутригурів жадали помсти за вчинену наругу, утигурів же допікала зухвалість кутригурів, здавалось, повержених уже, і повержених упрах. Тож і зчепилися та завихрились у велетенській, ледве примітній для ока улоговині між Широкою і Білою рікою, а зчепившись, не опускали вже мечів і не шкодували стріл. Люто налітали один на одного, як і сотня на сотню, видзвонювали мечами о мечі, падали, потяті чи уражені, комоням під ноги, вихоплювалися з круговерті ті, що вціліли, і знову завихрювались.
— Смерть запроданцям і конокрадам! — кричав котрийсь із Заверганових тисяч і, зібравши довкола себе розпорошених січею воїв, вів їх туди, де, бачив, скрутніше його сородичам — кутригурам.
— Смерть татям-убивцям! — підхоплював його клич інший, і там, де чувся він, посилювався брязкіт мечів, тіснішими ставали кутригурські лави, не просто напирали — потужно вломлювалися в утигурські й примушували їх відступати чи й розступатись.
Улоговина густіше й густіше вкривалася трупом, і комоням все важче та важче було коритися волі живих і не наступити на потятих. А все ж вони умудрялися робити те. І перли, що було приті, вперед — перескакували, і ставали, стримувані, цапки та вигарцьовували на двох — не торкалися, і вертілись, спонукувані удилами та язвлені острогами, в герці — обминали. Хропли лиш та насторожували уші, кидали в усебіч піною та іржали так надривно і дужо, що в того, хто заносив над ними меча, здригалася рука і надавала супостатові можливість виграти жадану мить.
Санділ не ставав, подібно Заверганові, на чолі тисяч і не йшов на січу разом із тисячами. Возсідав у сідлі і стежив за бородищем, що вирувало в улоговині. Бо не втрачав віри, бо певен був: звитяга рано чи пізно буде на його боці. Ті тисячі, що мали підійти у вирішальну мить до Завергана і стати в поміч Заверганові, таки не підійдуть: їм заслонили путь, і надійно, а під рукою в нього, хана Санділа, чи не вдвічі більше воїв, ніж у Завергана. Одне бентежило, власне, не так бентежило, як зворохоблювало нетерплячку: січа триває з самого ранку, а звитяги нема та й нема. Чому так і чи довго триватиме це?
— Скачи на боролище, — обернувся до першого, хто об'явився під рукою, — й довідайся, як довго дозволятимемо кутригурам топтати нашу землю? Чи не час їм податися пріч?
Перший гінець повернувся й сказав:
— Терпіння достойний. Ще трохи — і побіжать. Другий був стриманіший:
— Велику лють мають на нас кутригури, тому пруть, яко дики, або ж стоять на смерть.
"А ви?!" — хотів було крикнути Санділ, та його упередили:
— Хан Заверган нагадував своїм на бородищі: "Кутригурин! Коли ти не потяв трьох утигурів, вважай, що ти не помстився за кров і сльози кровних". Вони й стараються. Наших, хане, удвічі, коли не втричі лягає більше, аніж їхніх.
"Отак? — похолонув Санділ. — Ну, то стривайте ж". Він обертається, аби переказати те, що намислив, виконавцям своєї волі, й помічає нараз: на сіверські обводи улоговини, в якій стиналися їхні з Заверганом сили, вихопилися комонники. Вхопилися й спинилися чомусь, приглядаються до колотнечі, що котилася долом.