— Знаю і вірю, — мовив, аби не мовчати, — вам болить. У кожного рана кривавить, а кривавлячи, кличе до відплати, жадає мсти. Та чи до того зараз? Займіться родами своїми, дайте прихисток та живність жонам, дітям, а там побачимо, на кому і як помститися. Мала то втіха буде, кметі, коли одберете у мене жону і спровадите її до зрадливого вітпя, хана Санділа. Мала і ганебна!
Було б ліпше, коли б він утратив па той час дар речі, одкусив язика, що дозволив собі мовити таке. Кметям цього слова і цього нарікання тільки й бракувало зараз. Спаленіли й пішли на рожен, вибалушивши дикі в люп своїй очі.
— Ганебна, кажеш?! Ба ні! Це ти ганьбиш себе, ляіаючи спати й усолоджуючись ласками тієї, на чиїй совісті кров і муки родаків наших! Ганьба буде нині і вічно, коли не ііомсіимося па ній. Чуєш, хане, нині і вічно, у пам'яті родів, усього племені!
Даремно підносив руку, прохав тиші і слова. Його по слухали. Ширили темпі від чорної ненависті рот, вимагали й погрожували, погрожували й вимагали, аж поші не виступив наперед один хтось і не сказав за всіх:
— Копі лишайся з CBORTO утигуркоот, хат. Ми покидаємо тебе і па роду до тпкого, як є, більто на прийдемо.
Кричали ще якийсь час і погрожували, одначе кричали вже відходячи. І годі було зупинити їх словом-принукою. Бачив і розумів: ту склу втратив над ними. Добре, колії на дні, місяці. А коли назовсім? Жарти хіба, і вірні засумнівалися, одні лишилися з ним, інші покинули.
Прокляття! Це треба було статися такому. Це тоеба було статися!!
Каломела не могла знати, про що йшлося на раді і чим завершилась рада. Певно, по мужу своєму бачила: хмари, що обсіли Завергана, громадяться передовсім над нею. А втім, чи тільки по мужу? Кметі он які ярі та погрозливі були, коли від'їздили зі стійбища. Чи така, як його Каломелка, не зугарна примітити того? Чи таке, як у його Каломелки, серце не здатне відчути: їй, утигурці, не прощають утигурського вторгнення, на неї вергають громами й погрожують мстою-карою.
Небо всесильне, Небо всеблаге! Що ж йому вдіяти і чи тепер вдіє щось, аби і кметі вгомонилися, і жона прогнала з серця страх? Он якою вірою й довірою світить ил нього, скільки смирення й сподіванки в прибитих смутком очах, а страху та жалю найбільше. Де не буває, що не робить — не може прогнати з серця ані того, ані другого. Іноді так возбуяють у ній, здається, впаде на коліпа, простягне руки й крикне голосом приреченого: "Ти один, кому я вірю, на кого уповаю й можу уповати в цім жорстокім світі. Захисти, не дай в обиду!"
Що ж буде, коли Тангра відвернеться від нього і не врозумить кметів? Чим утішить тоді свою Каломелу, на чий бік стане, як треба буде вибирати між нею і кметями?
— Розрадь мене, жопо, — карався вголос. — Бодай якось поясни мені, чому вітець твій іак зле повівся з родами нашими, з тобою зрештою? Чи він не відав: такого не прощають, за таке рано чи пізно доведеться розплачуватися?
— Аби я знала.
Як скинула на нього смиренпо-тихий, на щось сподіваний і перестрахапий в тотій сподіванці позирк очей своїх, так уже й не прибирала його. Запевняла, що до цього часу не йме ніри, ніби гвалт чинили утигури, її родаки і втішала тими заповпспиями серце; нарікала па вітця' котрий, коли це правда, не може більше називатися вітцсм її, бо замість того, щоб оберегти свою доню, став для неї тим камсием-карою, що дорівнює згубі, — і змушувала вірити: вона на причона до торпісінія, міті, як і всіма кутригурами, пожертвували заради якоїсь вищої, аніж кревна єдиність, і тим уже підлої з підлих, мети; ділилася наївними, як па заміжню жону, мислями: коли хан дозволить, вона подасться в супроводі люди й. його за Широку ріку й спитає свого зрадливого вітпя, нащо вчинив таке, скаже йому, хай поверне усе, що взяв, і тільки дратувала тою наївністю.
— Не треба було віддавати, Каломело. Того, що взяли у нас, ніхто вже не поверне. Люд давно пішов на сарацинські торги, товар розібрали кметі та роди, очолювані кметями.
Знову дивилася на нього довірливо-благальними очима й питалася: "Що ж тепер буде? Скажи, бодай якусь сподіванку подай, бо не сила бачити неприховане злі позирки родаків твоїх і знати: живеш серед недругів. Я ж не винна в тому, що сталося. Заприсягаюсь Небом: не винна!" Та що міг сказати на ті позирки? Що він, хан, вірив: її вини немає, вона страждає безневинно? А чи буде його казання втіхою для Каломели? Хай не дивується й не поспішає перечити: таки не буде. Він і сам досьогодні покладався на те, що хан — велика сила в кутригурськім племені, його слово і його повеління — закон для всіх, а відсьогодні змушений коли не одмінити свою певність, то засумніватися в ній. Бо е ще кметі в родах і є роди в племені. Доки вони з ханом, доти й хан почував під собою твердість, а відійдуть — і твердь може похитнутися. Чи Каломела догадується, що тоді буде з ним і з нею, коли похитнеться?
Аж тепер увірувала, мабуть: і муж не бере її під захист. А увірувавши, згасла. Зблідли й без того бліді щоки, стріпнувся судорожно й потух жвавий досі пломіиь в очах. Всього лише на мить опустила їх, розчарувавшись у ханові чи соромлячись хана, а підвела по тій миті — і не примітив там ані віри-сподіванки, ані смиренної прихильності. Лиш смуток залишився смутком та жаль заіскрився потужніше.
— Ти, як і вони, в гніві на мене?
— Не в гніві, Каломелко, одначе й радіти чи сподіватися на радість не бачу підстав. Кметі, ба навіть ті з них, що були вірними, зреклися мене сьогодні і зреклися через тебе.
— О Небо! — простогнала й закрила вид свій руками. Щулилася, ждучи занесеного над нею удару, і плакала. ІІеіолисии, одначе жалісно і по-дитячому надривно.
Ьо чим могла ще полегшити болі? Певна була: таки згас він, останній промінь її сподіванки. Тепер у неї ані тут, у кутригурах, ані поза кутригурами нема на копі опертися, ба навіть вірити, що опора-захист можлива. А без цього що лишається робити в світі, окрім як плакати та скаржитись на світ?
XII
Того літа Небо не скупилося на щедроти. З-за гір як і з-за моря, доволі часто набігали хмари, тріскав, лупаючи піднебесні скелі, грім, й одразу ж по тій тріскотняві випадали дощі. Земля раділа а того й гпала буйнотрав'н, сама веселіла й веселила всіх, сущих на ній. Якже наси^ тяться травами вівці, корови, кобилиці, вдоволь дадуть набілу, а набілом наситяться люди. На тих же земних благах тварі нагуляють жиру і знов-таки не лише для себе, а й для людей, розмножиться всякого птаства — від крякв та гусей, до лебедів і дрохв. То теж пожива, і немала, в усякім разі, надія на добробут. А де надія на добробут, там певність: усе буде, як треба, де певність там і супокій.