Пили ромейське вино й жирували з ромейськими жонами день, пили-жирували й другий. Не сплохували й треіьим, стурвали на юніш Заиграли завважив: тою вина, щи взяли у римейськиму таборі, і іих жон, що були В селищі та його околіях, виявилось замало. Вої його везли та й везли з сусідніх селищ і вино, і жон та дівиць, не розминулися навіть із тими жонами, що відмовилися від гріховного світу й відмолювали свої власні гріхи за монастирськими стіпами.
Усе те насторожило хана. Свавілля захмелілих може набрати такої сили, що годі буде спинити його. А так. Хіба не бачить? Повелівав: одні пийте-гуляйте, інші пильнуйте тим часом. А де ті, що пильнують? Усі при п'янім гурті і всі — під хмелем.
"Маю класти цьому край, — стає на мислі. — Ось тільки як? Скликати кметів і нагримати за те, що забули про повдппість? А що хмільним гримання? Чи не знайдуть чим виправдатись? "
Навіть вірні забули, що вони вірні, пили й веселилися, як і всі інші.
"Маю почати а них", — надумується Заверган і велить покликати до нього Коврата.
Той не забарився об'явитися.
— Щось сталося, достойний?
— Всім вірним — на комонейі Стояв і німував.
— А обіцянка?
— Чи я тривожив би їх, коли б не веління Тангри і повинностей?
Того було досить: і Коврат здимів по хвилі, і вірні були посаджені па комоней та вилаштувані на намісті.
Коли виїхав перед них та приглянувся, не міг se примітити: хмільні, і добряче, а деякі й невдоволені тим, що локлав край їхньому веселію.
— Я колись ображав вас, мужі? — не без умислу почав із найголовнішого.
— Ні, — обізвалося кілька.
— То знайте: і ие дозволю собі такого. А те, що обриваю зараз веселіє ваше, не беріть до серця. Ви своє надолужите потім.
Бачив, осміхаються й тепліють лицями. Тож і не став більше промовляти до них, приострожив огира й покликав іти за ним.
Їх було немало, тож і курява знялася немала. Та вона _ позаду. Попереду добре торована путь, свіжий аер, що бу вид, приємно освіжає груди. А того комонникові доста, аби забути прикрощі, почувати себе втішеним, коли це окриленим.
Хан і сам не знав, куди веде вірних, щи скаже їм, кили далі вести уже буде нікуди. В одному невен: має вести з табору і до того часу, доки не остудять у собі і не розвіють по вітрові хміль. То нешвидко буде? А що вдіє, коли інакше протверезіння не настане?
Поминув одне селище — не спинився, поминув друге — і знову не спинився. Бачив-бо: тут порядкують його сотні. А зближаючись із третім, нагледів в ущелині між невисоких гір забудову, схожу на християнську обитель, і осадив замиленого уже огира.
— Здається, те, що треба.
Добиралися туди ступою, щоправда, добре утоптаною стезею, зате коли добралися, не пошкодували: у храмі кутригурів ще не було.
Одібрав кількох і повелів старшому з них:
— Забрати все, що е цінного.
Спершу винесли звідтам, що можна було винести, потім обдирали, що можна обдерти. Тож порались та й порались. Зате коли знесли докупи та угледіли, яка то купа, здається, й зовсім протверезіли.
— А тепер втямили, чому я поклав край вашому веселію й повів сюди?
Перезириулися з ним і відмовчувались.
— Бачу, не зовсім утямили. Ну, то беріть оці набутий, дарую їх вам. Про все інше скажу, коли повернемось до табору. Об однім лиш проситиму: поки стече дарована раті седмиця на веселіє, усі мають знати, що жде їх попереду.
А перед тисячами був і одвертіший, і велемовніший.
— Кутригури! — звернувся зично, аби всі чули. — Досі ми йшли по ромейських долах і уповали на те, що домовимося з ромеями про поселення в їхній землі без зайвої крові і зайвих руйнацій. Віднині такі уповання відпадають. Самі бачили: ромейські стратиги не захотіли навіть розмовляти з нами. То хай знають: ми примусимо їх стати на розмову! Надалі, гадаю, вчинимо так. Ус'е, що взяли донині, — а взяли, самі знаєте, немало — немає потреби тягти за собою. Тут, де стоїмо нині, буде наш табір. Одні залишаться й стерегтимуть його, інші підуть до самих Довгих стін і потручають та потрусять ромеїв, що по сей бік Константинополя, так, аби і в Константинополі затремтіли й самі зажадали говорити з нами. А вже як зажадають,
Скікемо, чого пришплії і хто ми. Підете двома колонами, мужі. Одна правитиметься прибережними, інша глибинними провінціями Фракії. Одну поведе кавхан Коврат, другу — кмоть Котрагіг. Я лишаюся в таборі і жду вас, со родичі мої, з переятою славою і переятою змогою! Аби те сталося і сталося швидгпе, ближніх провінцій не чіпайте, з ними упораються ті. що лишаються в таборі. Ідіть до самих Довгих стіп і гютручаііте ромеїв під самими стінами!
Останні слова його речниці згубились у морі одностайного схвалення намірів привідці і возданням хвали мудрим його намірам. А та хвала, бачив, не потребує зайвих розмов. Вона свідчила про інше: настав час діяти.
І кутригури діяли. Йшли узбережжям і сіяли страх своєю ходою, йшли глибинними провінціями Фракії і теж сіяли, дійшли до Довгих стін і примусили тремтіти сам Константинополь. Вулицями його що не день, то більше посувалося біженців, сам імператор задумувався, як йому бути, і в страху перед вторгненням повелів виносити з ближніх від Константинополя храмів цінності й перевозити на супротивний берег Босфору. А виставити супроти варварів — і те всі знали — не було кого. Шістсотсорокап'ятитисячна армія Візантії в часи її розквіту за Юстиніанової молодості зменшилася через упадок духу як пристарілого імператора, так і самої імперії до ста п'ятдесяти тисяч, та й та була десь. Одні легіони — в Італії, інші — в Лівії, ще інші — в Іспанії, в єгипетських Фівах чи на боролищах з персами. Ото лише й війська в столиці імперії, іцо недостатньо навчені ратному ділу горожани — дімотй і схоларії. Л кутригурів, подейкували, тьма, і кутригури такі, що одведи боже і заступи. Нічого святого за душею, серед усіх варварів — варвари. Не інакше, як кара небесна. А так. Чи давно пережив Константинополь землетрус, морову язву, іменовану чумою? Тепер кутригури... Боже праведний! Що воно буде і чим завершиться? До погибелі йдеться, погибіль гряде.
Зате хан Заверган не думав і не гадав, що йому загрожує вона. А сталося. Тоді саме, як вої його підійшли і стали табором за сто сорок миль від Константинополя, прискакали гінці з Онгулу і заволали перепуджено: