Найперше, про що подбав із тими тисячами, що були при ньому, аби ромеї не обійшли їх і не вдарили в спину. То вагома запорука безпеки, над усі заповіді — заповідь. А все ж твердості духу не почував у собі: гримав на воїв, що поверталися, не розшукавши котрогось із кметів, гримав і на кметів, коли з'являлися перед його очі не тоді, коли хотів би бачити.
— Ви чого йшли сюди? — допитувався, забуваючи, що сам дозволив свого часу промишляти в околіях и підбирати все, що негаразд чи без догляду лежить там. — Гадаєте, ромеї до самого Константинополя тікатимуть, зачувши ваше ім'я? Ставайте там, — показував, — і робіть усе, що належить робити воям, коли доходить до січі.
З десяти тисяч комонників, що йшли з ним через Дунай, при Заверганові було менше половини. І це не могло не бентежити привідцю кутригурів.
— Бевзі! Байберечники! — нарікав на тих, що все ще гасали невідомо де. — Ба, як голосно кричали на радах:
"Люд знемагає в нестатках! Не задля себе, задля люду кутригурського маємо йти і добувати землю, що стала б годувальницею не на літа — на віки". А прийшли на таку землю — й забули про люд, жіночий байберек затуманив мізки!
Єдино, що тішило, — йото таки почитали в раті. І нипікли, коли гримав, і в поміч старалися стати, коли виділи: в пій с потреба. Хап мас тяму, та яко привідця оп якиіі небувалий і нетвердий у собі.
Бачили, ромеї теж збирають силу й ставлять її так, аби при нападі було кому захищатися, у наступі напирати по лише чоловими, а й тими, що на крилах, когортами. Тому й не могли почувати себе спокійними, а неспокій гнаїі ближче до ромойського табору, змушував приглядатися, що робиться в таборі. В тих розглядинах натрапив котрийсь на спокусливу щілину в лавах супостата й загадався, стаг,ши перед ханом: .іумиг.ии залишили її імператорські стратити яко спокусу, чи такії не бачать, яка їй спокуса?
Заверган приглядався до неї з узвишшя чи з огира, сходив у доли — і знову приглядався.
— Покличте сюди кавхана, — повелів тим, що були найближче.
Сам до пуття не розумів, чому кличе саме Коврата. Одначе коли він над'їхав і став перед ханом, не міг не потішити себе певністю: лише Коврат і спроможний здійснити те, що намислив, якщо його взагалі можна здійснити.
— Бачиш той густо порослий деревом виярок?
— Бачу.
— Ромеї, з усього видно, не осідлали його. Приглянься за дня і вивідай, чи так це, або іншу щілину знайди в їхньому таборі. Вночі маєш проникнути тією щілиною, затаїтися за спиною когорт і вивідати, що діється в таборі, яку силу мають стратиги, чи надходить їм поміч, куди простують ті, що надходять. Коли це знатимемо, знатимемо й усе інше: де ждати ромейського нападу, куди вдарити, коли зважимося вдарити першими.
Коврат одразу ж, як здалося ханові, не вагаючись, погодився вволити волю привідці. І та його ладиість неабияк потішила Завергапа. Радів кожній сотні, що відшукаласьтаки й прибувала чи обіцяла прибути слідом за гінцем, і все пильнував та повелівав, аби пильнували й інші. "І омеї, — казав, — вправно володіють мечем, та ще вправніше підступністю. Стережіться її".
Кметі не гайнували часу, зміцнювали табір, ставили, де треба було, сторожу. Проте не вдавалися до хана і не радилися з ханом. Усе, що робили, робили на власний.
"Не біда, — втішав себе, одходячи до сну, — аби робилося так, як треба".
Пізно заспув, тому й не певен, що спав. Здавалось, тільки-но забувся, уже й розбудили.
— Хане — сказали утаємнично, — кметь поврат воліє бачити тебе.
Схопився рвійно й, здавалося, змахнув із себе тією рвійністю дрімоту.
Булане ніч, і тс, що Коврат зважився будити серед ночі казало все: він недаремно ходив до ромеїв. А проте повідано перевершило всякі сподіванки.
— Хане, — сказав неголосно, однак піднесено й твердо, — Є можливість заволодіти ромейським табором і без надмірної крові.
— Такші малочисольшш вій?
— Ні. Числом їх немало. Може, не стільки, скільки пас, одначе немало. Інше нагледів я, будучи в ромеїв: знаю, де привідці табору, як підійти до них і вдарити зненацька. А візьмемо привідців, візьмемо і весь табір.
Він був не такий уже й велеречивий, цей Коврат, зате сміливості й рішучості йому справді не бракувало. Не просто ознайомлював свого привідцю з тим, що виніс із вивідин, запевняв, і запевняв гаряче: слід робити так і тільки так. А ще умів запевняти. Хан ішов слідами реїей його й бачив стезю, котра виведе до наметів, у яких спочивають ромейські привідці, видів, як віддалені вони від когорт, що протистоять їм, кутригурам, розумів, що то важитиме, коли кутригури знімуться поночі і підуть на ромеїв, а від ромейських привідців ані згуку, ані відгуку. То справді може бути звитяга, і неабияка.
— Ти певен, там, де пройшло кілька вас, пройдуть і десятки, ба навіть вотня?
— Пройде, хане, щоправда, тільки пішо. Замислився Заверган і все ж ненадовго.
— А що буде, коли хтось оповістить ромейські когорти: привідці в біді, і ті кинуть супроти вас комонну сотню, а то й дві? Встигнете зникнути в яругах і переховатися купно з полоненими привідцями, доки надійдуть наші?
— А ми не ховатимемося. Ми вдаримо ромеям у спину й підемо назустріч тим з наших, що ломитимуться в ромейський табір.
Хан не приховував втіхи від того, що чув з уст свого вивідника.
— Діло речеш, Коврате. Присяйбіг, діло! Ось тільки чи стане на те сотні?
— То візьмемо більше, хоча б і три. Де пройде сотня, там пройдуть і всі інші.
І то правда. Ніч он яка затяжна, такої ночі багато можна встигнути. Лишається в одному визначитись: хто поведе ці сотні? Виправа достойна твердої руки хапа, а хана й тут треба. Коли дійде до пічного вторгнення у ромеііський табір, до удару, що має зламати ромеїв, хан мусить бути тут. Отож вести сотні за спину ромеям, крім Коврага, немає кому.
Так і сказав:
— Віпірава ця неабияка. Візьмеш її на себе?
— Коли хап зпірясті.сп, чому по вчптп?
— На тому й станемо, — поспішив виректи Завергап і, ніби засвідчуючи своє вдоволення згодою, простягнув десницю й довірливо поклав її кмет'еві на плече.
На те, щоб розмислиш і розтлумачиш, хто, де і як діятиме у цій виправі, був даний день і половина ночі. А па саму виправу відводиться куций із куцих час. Бо покладаються не так на силу і обізнаність, як на зухвалість. А її може дозволити собі лиш той, хто вміє бути і мужнім, і мудрим, і беззастережно одважним.