— Ми віримо тобі, — казали, — вір і ти нам. Коли дійде до січі, не зганьбимо мечів, що їх уславили діди та прадіди наші, добудемо достойну тебе, князя над князями, звитягу.
Захмелілому море по коліна. Захотів — сприйняв обіцяне, як ласку, захотів — возбуяв духом і вирік перше, що спало на думку.
— І то е правда? Добудете звитягу?
— Ано.
— А я не вірю, що добудете.
— Се нам, мужам і содругам своїм, не віриш?
— Які ви мужі? Які, питаю, мужі і які содруги, коли не зугарні добути для свого князя найпростіше — дівкуутіху, ту, що поділила б із ним самоту і не дозволила б почуватися самотнім?
Гості притихли, певно, не сподівалися почути таке хай і в своєму, все ж у гурті, далі заясніли очима, видом та й стали попрікати самих себе.
— Ми й справді не достойні свого привідці, коли так дбаємо про привідцю.
— Се ж не на день стали, братове! Чи в світі тільки й солодощів, що мед-напій, багатий стіл та веселе застілля? Маємо подбати і про щось інше!
— Ано! І то негайно!
Вони й справді не барилися з тим. Кількох дівок при' везли наступної ночі й поставили перед Келагастом. Ось, і маєш. Вибирай, яка тобі до вподоби, а то і всіх бери. і Князь повагався ще мить-другу і зупинив свій вибір на одній, такій вишнево-пишній і такій не по літах дозрілій. Налякана лишень була до краю.
— Як звуть тебе?
— Дарина.
— Лишишся при мені, Дарино. В жони беру тебе собі. Всі інші, — ще раз поглянув на тих, що були з Дариною, — прислуговуватимуть тобі. Волієш того, аби прислуговували, яко княгині?
— Ба ні. Нічо не хочу від князя і не потребую. Про їдне прошу: най шукає собі іншу княгиню, мене відпустить до мами.
— Пусте. Колись дякувати та й дякувати будеш. Іди й готуй себе до слюбу.
Плакала, благала плачучи — дарма, Келагаст лишався непохитним. Знав-бо: не перша така. Он скільки їх плакало, а де тепер готі плачі? Аби зломити якось дівку, всім іншим, що лишив при ній, яко челядниць, сказав: підуть із табору тоді лиш, як ублагають Дарину стати князеві жоною та підготують до воседля в оселі. Богами заприсягається: буде так і тільки так. Наміри його правдиві і щирі е, а що умкнув Дарину, то дива в тім немає: такий в землі їхній із діда-прадіда покон.
Чи повірила Дарина в щирість та добропорядність князевих намірів, ніхто не міг сказати, все плакала та жахалася, а що дівки повірили, те всі бачили. Бо не встигле лишитися в однім наметі з Дариною, як заходились обходжувати її, улещувати та благати: "Будь щедра з ним і лагідна. А ще покірна будь. Не котрійсь іншій, тобі послали боги щастя — бути княгинею на антах".
Так старалися і такі певні були в своїх стараннях, що й князя запевнили: все йде, як треба. А Дарина взяла та й поклала край їхній певності, її послали в лазню, аби помилася перед воседлям та иапахтила себе травами благовонними, вона ж... Боги світлі та боги ясні, скористалася, що лишили на самоті, і повісилась.
Що зчинилося по тому!.. Йой, що зчинилося! Князь розлютився, ніби язвлений веприще, не знав на кому зігнати злість. Заприсягтися можуть, таки на них, дівок-челядниць, вилився б гнів його, коли б не нагодився гінець та не сказав: обри прислали до князя-привідці слів своїх, і тогі сли воліють бачитися з ним. Прохолонув, вислухавши гінця, й велів отрокам приховати десь навку. Сам же перейнявся іншим клопотом і забувся про винуватців Дарининої смерті, а ті не ловили гав, скористались переполохом та й зникли з табору.
— Як же бути із слами? — підійшов котрийсь і запитав князя, — Сказати, най розбивають намети і ждуть.
— А чо мають ждати? — подивувався. — Хочуть бачитися, то й прийматимемо.
Певно, неабияка каламуть знялася в Келагастовім серць а від серця — в мислях через тоту прикрість із дівкою. Не подумав: обри он яку путь здолали, личило б пригостити з путі, дати час на перепочинок та подумати, доки перепочиватимуть, а може, й вивідати, чого прибулії, що сказати, коли зустрінеться з ними. Поспішив ставити намета, в якому прийматиме непроханих і менш за все бажаних слів, кликати князів окольних, чільних мужів раті своєї. Відчував-бо: розмова піде про діла всеантеькі, тож усі анти мають взяти участь у пій.
Прихисток аварам без князя, ясна річ, дали. А про перепочинок вони самі не нагадували. Бачили-бо: анти готуються прийняти каганових слів, тож мусили подбати, аби вийти і виглядіти на перетрактаціях достойно. І ве схибили: їх таки покликали раннього надвечір'я до намету князя Келагаста.
Приймав їх доволі врочисто. Сам возсідав на узвишші святковий, і князі соузних племен сиділи обабіч не менш святкові. Лише мужі були як мужі: у звичнім для ратних людей одіянні.
Не присутність, чисельність їхня, мабуть, подивувала аварських слів. Дивилися і казали: он скільки радників у антського князя. Та й тоді, як стали перед Келагастом і почали виголошувати йому хвалу, потім класти перед ним каганові дарунки, те й робили, що зиркали то в один, то в другий бік. Не інакше як питалися: навіщо це?
Сол аварський був по-асійськи чемний та улесливий, одначе до пори до часу. Коли поклав дарунки та перейшов до діла, не став таким, одразу і недвозначно запитав, пощо це він, привідця антів, он скільки воїв вивів на обводи землі своєї? Невже то правда, ніби має намір виступити супроти ромеїв і тим самим вступитися за склавинів? А може, правдою є інше: йде на поміч ромеям?
Умиротворений перед побаченням із слами Келагаст знову спохмурнів і не втримав себе від спокуси вихлюпнути ту каламуть, що була на серці.
— Ми, анти, в чомусь завинили аварам, що маємо пояснювати свої діяння?
— Того не кажемо, — поспішив заперечити обрин. — Всякий волен чинити так, як велить честь і сумління. А все ж мусимо застерегти... Властиво, затим і прибули ми до антів, аби сказати: земля Склавинська повойоваяа аварами і є відтоді повинною перед ними. Антський похід у Склавйнію — на боці склавинів чи супроти них — означав би посягання на володіння каганату.
— Отак? — Келагастові не стало зрештою терпцю, і він обірвав аварського речника на слові. — А ти, достойний сол, купно з родичами своїми чогось іншого не міг вигадати? Се а якого ж часу уся Склавинія стала вашою? Се по якому праву?