Сіюнукувашііі втішною думкою, рушив до дверей що вели з опочивальні, і тільки-но прочинив їх, як одразу ?к нагледів Миловиду в оточенні дітей. Старші — Радим та Добролик — либонь, спали ще, натомлсш Милаичиним восрдлям, сі ж, найменший та два середульші, були вже спіжі й збадьорені, з усього видно, давно одійшли від сну і иршиуть исселощіїї, мплого серцю привілля.
— Чи не до мене, сини мої? — пропустив до опочивальні й присів перед усіма, усміхнувся приязно.
— А так. Прийшли привітати вас, отче, з добрим ранком та й помишатимемо вже на вольготність,
— Спаси біг, соколята. Ви теж будьте здорові та щасливі. Не вельми бешкетуйте на вольготності, аби не вразили один одного.
— Ми не самі, з нянею-наставницею підемо. Поглянув, провівши дітей, на жону й невільно замилувався нею. Завжди умиротворено тиха, осяяна тим внутрішнім світлом, що било з неї, гейби почайна •з землі, й виказувало щедроти її вдачі, Миловида була невпізнане одмінена зараз. Так пломеніла вся, таке м'яке та ніжне світло посвічувало у неї на виду, а надто в очах, що князеві самому захотілося перейнятися тією щедрістю й бути таким же щирим на ласку, на добро, на щастявтіху.
"Се вона дітьми так вознесена", — утверджувався в мислі, а тим часом дошукувався вже іншого: що скаже Миловиді, аби знала, що й він он який вознесений нею?
— Жона теж іде з малими па вольготність?
— Ба ні, — поспішила заперечити. — Мені не до вольготності. Он який безлад залишився після воседля. Мушу прибирати та ставити усе на місце.
— Челяді скажи, най прибирав, сама ж дай повеління та й заходь до мене.
Глянула незрозуміле чи й подивовано і вже потім кивнула:
— Гаразд.
Коли полишала опочивальню, була, як і належить кпягині, стримана, а все ж не зовсім. І в ході відчувалося: он як вдоволена тим, що князь повелівав перекласти клопоти на інших, самій же прийти й бути з ним, і в поставі також. А обернулася, відчиняючи двері, й зовсім виказала себег таки неабияк утішена його турботою-бажанням.
Це скільки ж літ спливло, як йдуть вони у парі? Либонь, вісімнадцять. А так, найстаршому їхньому, Радимові, сімнадцяте минуло вже, пішло вісімнадцяте. Пробі, а набутися мужем і жоною як слід і не набулися. Ніби ж мирними були ці літа, ні самі не ходили па сусідів, ні сусіди па них, а ом які клопітні. Воно й по дивно. На його плечах лежали турботи про землю, про благо люду землі Тиверської, на Миловидіших — терем із його численними "треба", челяддю та дітьми в теремі. Чи їй иули кили розглянутися на ними, подумати про щось інше, крім них? Одно дитя пр встигало стати па ноги, потішити вітця, матір першим словом-лепетом, інше народжувалося, за тим іншим — ще інше, і кожного разу його княгиня, його жона-утіха відходила від нього, була з малям і з малям та з тими, що підростали вже, одначе вимагали її нагляду і її турбот. Зато ніхто не скаже, що вона не господиня в княжому теремі і не мати своїм дітям. І Малчиних виростила, до ума-розуму довела, і своїх ростить достойно.
"Один лиш я нарікаю? — осміхнувся. — Пробі, чи можу нарікати на таку?"
Таки довгенько оберталася між челяддю. А може, й сама поралась. Коли зайшла, інший мала вже вид.
— Най вибачає князь, — ніяковіла. — Я змусила його ждати.
— Не біда, — простягнув назустріч їй руки й посадив супроти себе. — Знаю, скільки на тобі повинностей, тому й не ремствую. Скажи, чи всі і всім задоволені?
— Що ти, княже! — подивувалася. — Чи на такім воседлі, як Миланчине, могли бути невдоволені? Весь Черн і його околії гуляли-пригощалися.
— В тім-то й ба, що люду он скільки було, комусь могли й пе догодити.
Посиділа, ніяковіючи, і вже потім сказала:
— Я все робила, княже, аби догодити.
— Чи я кажу: ти чогось не доробила, — помітив її бентегу й поспішив заспокоїти. — Твою щирість я бачив. Питав затим, аби пересвідчитися, що обійшлось як слід.
Був добрий і ласкавий з нею, та не одразу прогнав осмуту з серця.
— Мені се не подобається, жоно.
— Що саме?
— А то, що ти вдалася в тугу і без видимої причини. Волів би завжди бачити тебе світлою та ясною, як уміпш бути. Коли хочеш знати, затим і покликав, аби винагородити за все, що робила й робиш для мене, дітей моїх.
— Правда?
— Як я — се я, а ти — се ти.
Скинула повиті болем ніяковості очі й тицьнулась мужеві своєму до плеча. Горнулася й казала щось, казала й горнулася, а він обіймав її, гладив, заспокоюючи, плечі й тішився з того, що знову бачить свою Миловиду такою, як там, в оточенні ясноликих діток,
— Милана знаєш що повідала мені, коли йшла від нас? — почув нарешті її казання.
— А що?
— Зізналася, що вельми прикипіла серцем до роду вітця свого, що коли б пе веління лади та не повинність перед тим же родом, нізащо не пішла б із нього. "Най мамця знають, — сказала, — кому я найбільше вдячна в сім роді, то се вам. Бо уміли бути кревною на місці некревної, бо такими щедротами винагородили за багато літ, як, може, не винагородила б і кревна".
— Так і сказала?
— Ано.
— Ось бачиш. Я тільки збирався подякувати тобі за твої щедроти, а Милана уже подякувала. Гадаєш, то так собі? О ні. То правда промовляє нашими устами. Бо ти не тільки відрада, ти — божа винагорода усім нам. Чуєш, усолодо моя, не тільки відрада — винагорода!
— Як і князь для мене.
— Правда?
— Не було б правдою, чи народила б йому шістьох синів?
Осміхнувся втішено і вже потім поправив:
— П'ять їх у нас.
— Буде й шостий, княже. Знай, непраздна я.
— Отак?
Тепер він, князь Волот, німував подивовано. Зрештою відкинув геть сумніви, заяснів видом й став виціловувати жону свою, так солодко й гаряче, гейби вперше доступився до неї, свого найбільшого жадання.
Ось чому вона видалася йому сьогодні до иевпізнання ліпою і миловидою! Непраздна є!
— То, може, за сим разом дівка буде? — спинився нарешті й заглянув, збуяпий радістю, в осяйні її очі.
— Хотіла б мати дівку. Коли б ти знав, муже мій, як хотіла б! Та ба, не буде її.
— Звідки така певність?
Пригадала: колись давно мала про це вже бесіду. Одначе чимось іншим не може пояснити князеві своєї певності.
— Ще в Випалі, коли була півдівкою, наснився мені сон. Буцімто рву на воді лілеї, а кладу собі до рук маленьких хлопчиків. Одного, другого, третього отак. Жахнувшись, прокинулася и повідала своє сновидіппя бабусі. Старепька вислухала мене й сказала: "Лілеї — русалчині діти, негоже зривати їх. А оскільки ти брала серед них лиш хлопчиків, то знай, у тебе будуть самі лиш хлопчики".