— А чому б справді не послати в Константинополь, коли йже так стоїть на своєму?
— Хто знає його там і хто візьме в науку?
— Віталіан знає. До нього, гадаємо, й слід вдатися. Князь не став більше перечити і сперечатись, схоже, що згадка про Віталіана викресала в ньому іскру надії і породила рятівну мисль. Так і сказав, коли покликали Світо"ара.
— Ось що, молодче. Пошлемо днями гінця до ромейських Том. Там е людина, котра може подбати про тебе в Константинополі. Коли вона зголоситься на се, бути по-твоєму, поїдеш навчатися. А ні, лишишся при мені жгй братимеш науку од мене.
Світоаар погодився, та не вгомонив тим вітця свого. Щось у ньому надірвалось від того дня, як повернулися Д вони з Радимом із віча, і що не день, то помітніше хилило ЛАО землі, видиміш та й видиміш забирало силу. "Се я завдав йому такого болю", — брав князеву неміч на себе, одначе й поступатися тим, що так зближало бажане з можливим не міг. Гнітився неміччю вітця свого, таки не міг.
— Вам зле через мій непослух? — одважився й запитав якось.
— Ei, — од-махыувся. — Коби тілт.тсп іт клопоту, що сой тра було мені одпиратися від участі в вічі. Тра було їхати та ставати на прю з безтямками. Що наробили, що наробили!
Аби не ятрити вітцеві серце, по етап допитуватися, що ж вони наробили, допиталась, а може, всього лиш почула чутливішим, ніж у мужів, серцем мати і сказала якось Світозарові:
— Я поділяю цей твій памір, синку, іти й навчитися в ромеїв, та, може, зачекав би якийсь час?
— Чо так?
— Вітець твій відмовився тоді, як кликали бути князем-привідцею в землі Трояновій, тепер, бачиш, як карається тим? Не додавав би своїм непослухом болю 'та смутку.
— Таж зголосилися вже.
— Зголоситись зголосився, а кривдно буде йому, що й ти ослухався, пішов іншою стезею.
Молодець кривився, і кривився болісно.
— Йой, мамцю! Коли ж не осилю себе. Не належу я до тих, кого можна примусити робити супротивне волі серця діло.
— А ти наступи на серце. Кажу ж, бодай на час, доки вітець здолає неміч свою та стане на ноги.
— До того літа тобто?
— Ано, не довше як до того літа. Потім я сама стану тобі в поміч.
Казала одне, а знала і мислила, далебі, інше. Бо не до подолання немочі йшлося. Князь чахнув та й чахнув, аж поки не настав той день, коли впевнився: одтоптав свій ряст, і покликав жону та сипів до себе.
— Зле мені, — мовив через силу. — Скачіть, синове,'до Черна і вкладіть Стодоркові до вух мов повеління: йай скликає раду старійшин і шле в Соколину Вежу. Ма'ю сказати своє слово їй, а прибути не можу вже. Скачіть котрийсь, і негайно, а ти, жоно, залишся.
При дітях Миловида ще трималася якось. Коли ж вийшли, упала на мужа свого рвійно й зайшлася плачем-риданням, таким зрадливо-дужим і таким зболено-оголеним, вдавалось, краяла себе по живому й сама не відала, нащо те робить.
— Не полишай мене! — осилила зрештою їх, свої плачі-ридашія. — Молю, благаю тебе, не полишай!
Князь безсило гладив її завжди причесане, зараз збите в пориві відчаю волосся.
— Вгомонися, радість моя. Не ятри й без того зболіле серце. Знаєш-бо; не з власної волі піду, праотці кличуть. Слухай, що казатиму, доки самі та маю снагу казати.
— Я не зможу без тебе! — підвела голову й явила йому свій до краю зболений, умитий сльозами вид. — Я теж піду з тобою!
— .Ось про се й хочу поговорити. Знай, утіхо моя, ти була мені туї, у житті земнім, найусолодженішою відрадою. Се завдяки тобі я взяв від нього все, що можна було взяти, звідав, що таке блаженство, втіха, велич і краса, ба навіть виніс певність: більшого над те, що ти дала мені від щедрот, своїх, узяти вже й не можна. Маю віддячити тобі чимось за се. Тож слухай, що скажу: не йди зі мною до Вираю. Поклади початок новому покону в родах наших: жона не повинна іти з життя разом із мужем, вона мав жити для дітей своїх. Глянь, скількох їх лишаємо. На кого лишимо? Хто дасть їм раду? Зоставайся, жоно моя .сл.юбна та мила, зоставайся і давай її, тоту раду. Ти — пристиянка, тобі он як личитиме започаткувати його, новий покон. Хто відає, може, се буде ще одна твоя лепта, та,, найвагоміша, котра начисто одмінить пізніше життя люду тиверського. Старійшини знатимуть, що на се в мов повеління. Освідомлю їх.
Миловида, здавалось, і не слухала, що казав муж. Плакала-побивалась біля нього, затим побігла, принесла студеної води, дала налитися, благала не думати про смерть: вона, жона його, буде коло нього, удвох вони, заприсягтися може, здолають тоту згубницю.
Осміхнувся і, мабуть, додав тим осміхом певності. Мило№да.і метушилась та дбала про князя проворніше, і запевняла, що одужає ще, завзятіше, ніж досі. Не полишала вже Його ані того, ані наступного дня, й тоді лиш уступила місце біля ложа іншим, як до Соколиної Вежі прибули старійшини.
Їх де так і багато об'явилося в теремі, зате знатніші і старші. Заходили поважні, супокійно-зосереджені, кланялися князеві й сідали.
Певний час перемовлялися з ним про се, про те. Зрештою вмовкли і тим дали знати: має говорити найстарший.
— Се що ж ти намислив, княже? — по-отньому докірливо, хоча й сумирно почав старійшина. — Зовсім недавно водив на січу рать, із сольством он куди правився, нипі ж відходну раду скликав. До ста тобі далеко, ще міг би не поспішати.
— Розтратив силу я, старійшини, по бородищах, у походах ратних. Та й клопоти про люд землі нашої немало забрали її. Часи Сули ие з ліпших ~ бсзліття поганяло безліттям. Ось і вимотали силу. Чую, доживаю останні дні, і хочу знати: кого ви воліли б маги за князя в землі нашій?
Старійшини дивилися собі під ноги й відмовчувались. Одначе не довго.
— Ми не хотіли б нікого іншого, окрім тебе, — підвівся й мовив той же, найстарший. — Та коли ти такий певний, що не можеш бути уже нашим князем, мусимо подумати, кого оберемо. Зізнаюсь, княже, ми попереджені були сином твоїм, куди правимось й чо правимось. Тому заздалегідь радилися і ось що врадили. Найперше, прийми від нас доземний уклін, — він низько вклонився князеві, — і дяку сердечну за труди твої добродійні на благо землі Тиверської і люду тиверського. Ти заслужив від нього пайщирішої дяки і мусиш знати про се, одходячи.