Дмитро нахилював голову ід драбинам і дивився, як люди зумівалися, як і собі руками махали. Йому здавалося, що тоті людські руки на той світ його стручують, у деревище кладуть. Але люди поміркували теє і наближувалися 'д нему та й обсипували його своїми радами, своїми ліками.
— Дєковать вам, газди та й газдині, буду пробувати, може, поможе, — збував їх відповідю, у котру сам він не вірив. Та й думав, роздумував, звідки би то взяти грошей на свій похорон. Шукав гадками якого теплого місця, аби до нього притулитися хоть послідній раз у життю. Та й гадки меркли, як у студеній мраці, а він ковтав головою то в одну, то в другу драбину скриплячого дрантивого воза.
А як їхали попри цвинтар, то Дмитро гейби зі сну пробудився і показував сухою рукою на могили:
— Брачіку, Про', аді, де мій лік!
— Усіх нас туди повиносют, пляцу є доста, — потверджував Прокіп і дальше то кляв, припрошував шкапу, аби їх скоріше везла домів, аби цілого дня не стратив.