І все ж я не можу приховати від самого себе, що майже відразу після того, як упали рубінові краплі, здоров'я моєї дружини почало швидко погіршуватись; коли настала третя ніч, слуги леді Ровени вже обряджали її для домовини, а на четверту ніч я сидів сам-один біля сповитого у саван тіла в тому самому химерному покої, куди вона ввійшла як моя наречена... Перед моїми безсонними очима, мов тіні, літали несамовиті видива, породжені опіумом. Я вдивлявся у саркофаги по кутках кімнати, у мінливі візерунки на шпалерах та в мерехтливі звиви різноколірних вогників курильниці над головою. Потому я став пригадувати події тієї фатальної ночі, й погляд мій упав на світляну пляму під курильницею, де я бачив тоді загадкові неясні тіні. Зараз їх там не було; полегшено зітхнувши, я звернув очі до непорушної білої постаті, простертої на ложі. І на мене враз наринули тисячі спогадів про Лігейю — кров ударила мені в голову, а серце знову затопило те невимовне горе, з яким я колись дивився на неї, так само сповиту саваном. Ніч минала, а я, сповнений гірких думок про Лігейю — єдину, кохану понад усе на світі, так і сидів, не зводячи очей з мертвого тіла Ровени.
Було, певно, близько опівночі, а може, раніше чи пізніше, бо я вже не відчував часу, коли раптом схлип, ніжний, тихий, але вельми виразно чутний, перервав мої марення. Я ясно відчував) що він долинув від різьбленого ложа — ложа смерті. Я дослухався, пойнятий лютим забобонним жахом, але звук більше не повторився. Я напружив зір, намагаючись уловити найменший рух розпростертого тіла, але не помітив нічогісінько. А проте я не міг помилитись. Я справді чув той звук, хай який слабкий, і душа моя враз пробудилась. Я рішуче і вперто зосередив увагу на тілі небіжчиці. Багато хвилин минуло потому, а не сталось нічого такого, що могло б прояснити таємницю. Нарешті я помітив, що на Щоках та біля жилок на запалих повіках проступає легкий, слабенький, ледь помітний рум'янець. Охоплений невимовним жахом, для якого в людській мові не знайти досить сильних слів, я відчував, що серце моє завмирає, а руки й ноги дерев'яніють. Усе ж почуття обов'язку кінець кінцем допомогло мені опанувати себе. Я більше не сумнівався, що ми зайве поквапилися в тих приготуваннях, бо леді Ровена ще жива. Отже, необхідно було негайно щось вчинити; однак вежа була далеко від того крила абатства, де жили слуги, і поряд нікого не було, тож я ніяк не зміг би покликати когось собі на допомогу, не покидаючи надовго покою,— а на це я не наважувавсь. Тобто мені лишилося самому докласти зусиль, щоб повернути назад дух, який ще витав поблизу. Але дуже скоро стало ясно, що він тільки навідався сюди; рум'янець знову покинув щоки та повіки, а блідота, що зосталася після нього, була ще страшніша,— лице стало як мармур; губи зморщились і стиснулись у скорботній гримасі смерті; огидна — липка й холодна — випотина швидко вкрила все тіло; відразу по тому тіло остаточно задубіло. Здригнувшись, я впав назад на канапу, з якої був так ґвалтовно скочив на ноги, і знову поринув у шалені, безсонні мрії про Лігейю.
Так минула ще година, коли (невже ж це можливе?) мене вдруге ошелешив неясний звук, що долинув звідкись од смертного ложа. Я прислухався, переляканий до краю. Звук почувся знову — то було зітхання. Метнувшись до трупа, я побачив — ясно побачив — трепет вуст. А ще за хвилину вони розслабились, відкривши блискучу низку перлистих зубів. Тепер уже здивування боролося в моїй душі з глибоким жахом, який доти царював там неподільно. В очах мені потемніло, розум мій помутився; лише відчайдушним зусиллям волі я зрештою примусив себе ще раз поринути у справу, до якої мене кликав обов'язок. На її лобі, а також на щоках та шиї з'явився кволий рум'янець; тіло помітно потеплішало; навіть чулось, як стиха забилося серце. Жінка була жива; і я з подвоєним завзяттям заходився її рятувати. Я розтирав та змочував їй скроні й руки, я вдався до всіх заходів, яких міг підказати мені життєвий досвід, а також чималі знання, почерпнуті з медичних книжок. Та все марно. Рум'янець зненацька розтанув, серцебиття припинилось, губи знов оповила тінь смерті, і за хвилину все тіло вкотре вже огорнулося крижаним холодом, стало мертвотно-блідим, тоді враз задубіло й неначе осунулось: повернулися всі відразливі ознаки того, чим це тіло було вже кілька днів,— мешканцем домовини.
І знову я занурився у мрії про Лігейю, і знову (ото ж хіба дивно, що я здригаюсь, пишучи це?), знову з того боку, де стояло різьблене ложе, до моїх вух долинуло тихе зітхання. Та навіщо мені щоразу детально виписувати несказанні жахіття тієї ночі? Навіщо зупинятися, щоб оповісти, як раз у раз, аж до похмурого світанку, повторювалась ця жахлива драма оживання і вмирання, як за кожним моторошним воскресінням наставала тільки ще суворіша й, здавалося, ще невблаганніша смерть; і кожного разу агонія виглядала так, ніби відбувалася запекла боротьба з якоюсь незримою чужорідною силою; і кожного разу після такої боротьби зовнішній вигляд мертвого тіла зазнавав незрозумілих мені жахливих змін... Дозвольте мені закінчити якнайскоріше.
Більша частина тієї нескінченної, сповненої жаху ночі вже минула, коли раптом вона, та, що ніби вмерла назавжди, знову поворухнулась — цього разу ґвалтовніше, ніж перше, хоча це було повернення з небуття, здавалося б, остаточного й страхітливо безнадійного. Я надовго втратив змогу щось діяти і взагалі рухатись, закляк недвижно на отоманці — безпорадна жертва вихору шалених почуттів, серед яких смертельний жах був, можливо, найменш разючим і вбивчим. Труп, повторюю, ворухнувся, і то ґвалтовніше, ніж доти. До обличчя невтримно ринули барви життя; тіло розслабилось — і, хоч повіки досі були важко стулені, а смертне убрання та покрови й далі єднали постать із домовиною, мені справді могло привидітись, що Ровена таки скинула з себе пута смерті. Але якщо навіть і тоді я ще не міг цілком повірити в це, то всякі сумніви зникли зовсім, коли сповита саваном фігура звелася з ложа і, колихаючись, непевною ходою, із заплющеними очима,— немов сновида,— зухвало і зримо попростувала на середину кімнати.