Лігейя

Сторінка 3 з 6

Едгар Аллан По

В її коханні сумніватися мені не випадало; і я легко міг зрозуміти, що в такому серці, як Лігейїне, не може панувати звичайне почуття. Та лише перед лицем смерті достоту пізнав я силу її пристрасті. Довгі, довгі години, стискаючи мою руку, Лігейя виливала переді мною зі свого повного по вінця серця ту відданість — не просто палку, а вже близьку до обожнення. Чим я заслужив на щастя чути такі освідчення? І чим я заслужив на прокляття — почути їх у хвилину, коли кохана йшла від мене навік? Але про це я не можу довго говорити. Дозволю собі сказати тільки, що саме в цій Ліге-йїній, більш ніж жіночій, жертовності в коханні — на жаль, сам я цього зовсім не заслуговував — я сповна й виразно зрозумів кінець кінцем першопричину її несамовитого потягу до життя, яке так швидко покидало її тіло. Ні, несила мені описати цю шалену жагу, цю незбориму силу жадоби до життя, будь-що-будь до життя — ніякі слова не в змозі це передати!

Рівно опівночі,— перед тим як пішла у небуття,— Лігейя владним жестом прикликала мене до себе і звеліла прочитати вголос вірш, якого вона склала кілька днів тому. Я підкорився... Ось цей вірш:

Вистава життьова шумить

Сумних останніх літ!

Спустився ангелів на мить

Сюди крилатий рід.

Прийшли побачити тепер

Театр надій та бід.

І музика небесних сфер

Здіймає небозвід.

Акторів марна метушня:

Прибравши Божий лик,

Вони гасають навмання

Вперед, назад, убік.

Ляльки пусті! їм невтямки:

Хтось махом крил-шулік

На сцені рухає ляльки,

Що прокляті навік.

Цей фарс блазенський не забуть —

У пошуках мани

Ляльки верстають довгу путь —

І йдуть назад вони.

О хибне коло! Скільки їх

Вертає з далини,

Пізнавши безум, жах, і гріх,

І відчуття вини.

Але повзе серед юрми

Акторської — дивись! —

Червоне щось, повзе з пітьми,

Зміїться з-за куліс.

Повзе потворище, жере

Акторів і актрис,

1 жалість ангелів бере —

Не втриматись від сліз.

Погасло світло — все — нема!

Жахнувшись, зал укляк.

Завіси впала хмура тьма,

Немов могили знак.

Та ангелів крилатий рій

Рече, здолавши ляк:

"Людина" — назва драмі цій,

Герой її — хробак!" (1)

(1) Переклад Є. Крижевича.

— О Боже! — тихо зойкнула Лігейя, зриваючись на ноги й судомно здіймаючи вгору руки, щойно я прочитав ці рядки.— О Боже! Отче небесний! Невже це справді неминуче? Невже той Переможець не буде переможений хоч раз? Хіба ми не частка Твоя? Хто... хто зна таїну снаги тої і всю силу її? Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть — то лиш через неміч кволої снаги свої...

І відразу, геть виснажена тим душевним поривом, вона кинула долу білі руки й повільно опала на смертне ложе. А коли настала хвилина скону, з її вуст, разом із останнім віддихом, зійшов якийсь тихий шепіт. Нахилившись до неї, я знову розібрав ті самі заключні слова Гленвіллової тиради: "Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть — то лиш через неміч кволої снаги свої".

Вона померла; а я, повергнений у прах тяжким горем, не міг довго витримувати самотнього відчаю, не міг більше животіти в тому тьмяному, занепалому місті над Рейном. Мені не бракувало того, що в людей зветься достатком. Та й Лігейя принесла мені набагато, ой набагато більше, ніж випадає звичайно на долю смертних. Тож після кількох місяців пустих та обридливих мандрів я купив, а згодом трохи перебудував невелике абатство (якого не буду називати) в одній із незайманих, малолюдних місцин старої доброї Англії. Похмура та печальна велич будинку, майже повне запустіння маєтку, безліч смутних легенд, що складались віками про його історію, ще й як відповідали почуттю цілковитої пригніченості, що привело мене в цей віддалений та непривітний закуток. Однак, хоча те занехаяне абатство, оточене дикою зеленою пущею, вимагало лише незначної перебудови зовні, я з дитячою впертістю, а можливо, й з дрібкою надії полегшити свої страждання віддав перевагу внутрішньому впорядкуванню, запровадивши в будинку істинно королівську розкіш. До таких нерозважних витівок я мав смак ще змалку, і тепер вони вернули до мене — я немовби здитинів від горя. Та ба, я розумію, що в тих пишних та химерних драпіровках, у похмурих єгипетських статуях, у вигадливих карнізах та меблях, у навіжених візерунках на товстих парчових килимах — у всьому тому можна було б упізнати навіть ознаки причаєного божевілля! Я геть заплутався в тенетах опіуму, а мої повсякденні турботи та розпорядження щодалі більше забарвлювались у химерні тони марень. Та не слід мені довго копирсатися в усіх цих дурницях. Дозволю собі лише згадати той навіки проклятий покій, куди в хвилину потьмарення розуму я привів від олтаря як свою наречену — як спадкоємицю незабутньої Лігейї — золотоволосу, блакитнооку леді Ровену Тревіньйон із Тремейну.

Мабуть, нема жодної окремої деталі у впорядкуванні та убранні цього весільного покою, яка б не поставала перед моїми очима. Де були душі гордовитих родичів нареченої, коли, спонукувані жадобою злота, вони дозволили своїй аж так любій доні-відданиці переступити поріг отак оздобленої оселі? Я вже говорив, що добре пам'ятаю всі деталі обстановки цього покою... але я став прикро забувати деякі вельми важливі речі... адже навіть у самому вигляді тієї химерної кімнати не було ніякої системи, ніякого порядку, що допомогли б тим речам утриматись у пам'яті. Покій містився у високій вежці абатства, збудованого на штиб замку, мав п'ятикутну форму й неабиякі розміри. Всю південну стіну п'ятикутника займало одне-єдине вікно — величезний шмат суцільного венеціанського скла. Ціла шиба мала свинцеву відтінь, так що сонячні чи місячні промені, проходячи крізь неї, кидали на всі предмети в кімнаті моторошний відсвіт. Над верхньою частиною гігантського вікна було прилаштовано решітку, до якої по масивних стінах вежі видирався знизу старезний дикий виноград. Склепінчаста, незвичайної височини стеля з мореного дуба була помережана майстерним різьбленням у вигляді чудернацького й плутаного — напівготичного, напівдруїдського — орнаменту. З центральної частини цього похмурого склепіння на золотому ланцюгу з довгими ланками звисала велика, теж золота курильниця, виконана в мавританському стилі, з багатьма дірочками, розкиданими так вигадливо, що світло, пробігаючи ними й утворюючи довгу мінливу низку різноколірних вогнів, здавалося, звивається, мов змія.