Уже так високо були голуби, що зіркі Степанкові очі вловлювали тільки темні цятки їх у небі. Потім і ті цяточки важко було вловити в блакиті. Ось вони вже тільки на мить блимнуть в очах і зникають. Ось уже й зовсім не видно їх, зникли з очей.
Чубарик був повен гордощів за свого Лідера. Хлопець не сумнівався, що саме він потягнув усіх інших за собою у височінь. І тільки тепер він помітив, що довкола вже смеркає. Більше й більше. А голуби все не повертаються до своєї домівки. Там, високо, ще світить сонце, і вони купаються в його промінні.
Незабаром потемніло й небо. Висипали зірки. Голубина зграя зосталася ночувати в небі. Чубарик не раз чув, як хвалилися старі голуб'ятники, що їхні голуби іноді залишаються на ночівлю в небі... І коли хлопець уже спав, йому ввижалося, ніби над їхнім висілком кружляють у небі зграйкою зірки і що насправді то не зірки, а голуби. А найбільша зірка — то його Лідер, недарма ж і зірки часом вертяться й падають, як і його голуб.
Був місяць вересень. Якраз почали ходити до школи. Чубарик — уже до третього класу. А тому, що в нього був голуб, він здружився з двома учнями третього класу, у яких теж були голуби. Вони часто ходили один до одного і раз у раз хвалилися своїми улюбленцями. Старший серед них Андрійко, якого залишили на другий рік у третьому класі. От одного разу він і каже своїм дружкам:
— Давайте занесемо по одному голубу куди-небудь кілометрів за п'ять чи й більше. Нехай навчаються відшукувати свою домівку.
Хлопці погодились. Другого дня взяли по голубу і поїхали автобусом до міста. Пішли на Центральний стадіон і там пустили голубів. Потім трохи погуляли по київських вулицях і поїхали додому. Ніхто й не знав, що вони їздили.
Через кілька днів, також утрьох, заносили голубів в інший бік — до сусіднього села. Відразу після школи пішли, а ще й не темніло, як повернулися. Матері Чубарик сказав, що залишився у шкільній майстерні столярувати.
Сподобалася хлопцям ця штука. Повернеться Степанко додому, а Лідер на даху сарая, чекає на нього, щоб нагодував. Уже навчився й сам їсти. Підставиш йому посудину з просом або гречкою, він занурить свій покалічений дзьоб у зерно, потім умокне у воду і ковтає. Незабаром Андрійко підмовив їхати з голубами далеко, до останньої зупинки автобуса за містом — аж за тридцять кілометрів від їхнього висілка, їхати треба було зранку і не йти до школи. Степанко трохи боявся. Та зрештою погодився. Тільки умовились нікому не говорити, щоб ні в школі, ні дома ніхто не взнав. Назбирали за кілька днів грошей на квиток, поїхали. За годину опинились у якомусь невідомому Чубарикові селі. Та Андрійко ходив тут, як у себе вдома. Голубів пустили біля школи. Усе було б добре, якби Андрійко не задрався з учнями, що саме гуляли під час перерви. На щастя, пролунав дзвоник, і учні побігли до класів. Все-таки хтось із учнів дав на прощання стусана Андрійкові, що він аж упав...
Невеселий повертався Степанко додому. Мати виглядала його на хвіртці, бо учні вже давно прийшли додому.
— Уроки готував разом з хлопцями. Задачі рішали...— збрехав матері Степанко.
А ще за кілька днів учителька поставила в щоденнику Степанкові відразу дві двійки — з арифметики й мови. Та двійки не були страшні Чубарикові. Він знав, що вони в нього будуть завжди, бо він невезучий. Гірше було те, що директорка школи покликала до себе батька. Саме цього найбільше боявся хлопець. Батько лагодився їхати в якесь далеке відрядження. З заводу посилали. Коли б директорка повідомила батька на один день пізніше, він уже був би в дорозі, а замість нього пішла б мати. Зовсім було б інакше. Але Чубарикові завжди не везе... До директорки батько пішов перед самим від'їздом. І там він звідкілясь довідався про все: і про двійки, і про далеку подорож з голубами... Хлопець чув, як батько, повернувшись додому, говорив матері:
— Усьому причина — голуби. Хлопець забув і про уроки. Йому, бач, ніколи. Він за голубом світу не бачить. Щастя його, що мені зараз до поїзда їхати, я б з ним не так говорив. Але однаково доведеться йому добре нам'яти чуба...
"Е,— подумав Чубарик, і швидше з хати, та на город, та в кущі.— Пережду, поки батько не поїде",— вирішив. Потім переліз через паркан і — в луг. Не знайдуть!..
А коли години за три повернувся додому, батька не застав. "Ну, от і чуб цілий",— подумав хлопець і зрадів. Пішов у сарай до свого голуба, а його немає. Побіг стривожений до матері. Щось тут відчув він не зовсім добре. І справді, мати сказала, що батько забрав голуба з собою і пустить його аж за тисячу кілометрів від домівки.
— Так що попрощайся з своїм вертуном. Повертися тепер сам. А за що тобі це — добре знаєш...
Упав Чубарик лицем у подушку і розплакався так, як ще ніколи не плакав. Та мати й не підійшла цього разу до нього.
Нікому в школі не розповів Чубарик про своє горе, а тільки сидів собі тихо, ні до кого не говорив і не вибігав, як досі, на перервах гуляти. І часто нишком плакав. Хлопці питали, і вчителька допитувалась — не сказав Степанко, чого сумує. Минали дні, а він не веселішав. Спитає його що-не-будь вчителька на уроці, як і інших, а він підхопиться і стоїть мовчки. А почне вчителька розпитувати, чого він такий, Степанко візьме й розплачеться, як дитина. Одного разу прийшла вчителька до Степанкової матері. Зачинилися в другій кімнаті. Довго сиділи. А коли вчителька пішла, мати сказала Степанкові:
— Батько повернеться, купимо тобі пару ще кращих голубів. Батько справжнього голубника змайструє. А плакати годі. Подивись, який став...
Степанко розплакався:
— Хто його там годуватиме?
— Знайде собі.
— Не знайде...
Горе його було таке велике, що він і сам відмовлявся їсти. І таки й справді змарнів. Часто кудись ходив самотою. А повертався — мати бачила на його обличчі сліди від сліз...
Десь аж на десятий день повернувся з відрядження батько...
Як і щоночі тепер, Чубарик спав тривожно, кидався, щось вигукував. І щоночі снився йому Лідер. Приснився він і тепер аж на самому світанку, та ще якось так приснився, як ніколи. Нібито прилинула звідкілясь невідома Степанкові голубка, сіла на голубничок, на ту поличку, що навскоси по даху прибита. А Лідер ходить круг неї, низько надимає воло та все: "У-у-у... у-у-у..." І хвіст розчепірив віялом, аж по поличці мете. Мріяв Степанко, щоб у Лідера була своя голубка і гніздечко. А ось якась і приблукала, та гарна-гарна, сама біла, а крильця червоні-червоні, наче вона в джемпері яскравому. Щось голубка Лідерові скаже тихенько, а він тоді знову: "У-у-у... у-у-у..." Та ще дужче воло надимає. І з радості Чубарик як заверещить уві сні — і прокинувся. Чарівний сон пропав, а тільки вуркотіння чути над самим вухом. Протер Чубарик очі, а над ним його Лідер, по дерев'яній спинці ліжка ходить та: "У-у-у... у-у-у..." Його будить, їсти просить.