Ми рушили прямо в кабінет Старого і там відкрили коробку. Перед цим Старий послав за лікарем Грейвсом, керівником біологічної лабораторії Відділу, і все робилося за допомогою механічних маніпуляторів.
Виявилося, нам потрібні не маніпулятори, а протигази: кабінет заповнив сморід гниючої органіки. Довелося закрити коробку і ввімкнути вентиляцію на повну потужність.
— Що це за чортівня? — запитав Грейвс, гидливо наморщивши ніс.
Старий напівголосно вилаявся.
— Це я від тебе хочу дізнатись. Працювати в скафандрах, у стерильному боксі, і я забороняю думати, що ця тварюка вже мертва.
— Якщо вона жива, то я — королева Англії.
— Хто тебе знає? Але ризикувати я забороняю. Це — паразит, здатний присмоктуватися, наприклад, до людини й керувати її діями. Походження і метаболізм майже напевно інопланетні.
Грейвс фиркнув.
— Інопланетний паразит на людині? Це просто смішно. Занадто різні біохімічні процеси.
— Чорт би тебе забрав з твоїми теоріями! — буркотливо мовив Старий. — Коли ми його взяли, він прекрасно почував себе на людині. Якщо по-твоєму це означає, що організм земний, тоді я хочу знати, відкіля він взявся і де шукати інших. Досить припущень. Мені потрібні факти.
— Будуть тобі й факти! — роздратовано відповів біолог.
— Ворушися. І забудь про те, що тварюка мертва. Можливо, цей аромат — просто захисна реакція. Живою вона надзвичайно небезпечна. Якщо тварюка перебереться на когось з твоїх співробітників, мені, швидше за все, доведеться його вбити.
Остання фраза дещо зменшила Грейвсу гонору, і він мовчки вийшов.
Старий відкинувся на спинку крісла, важко зітхнув і закрив очі. Хвилин через п'ять відкрив і сказав:
— Скільки таких от "гірчичників" могло прибути на космічному кораблі розмірами з ту тарілку, яку ми бачили?
— А був взагалі корабель? — запитав я. — Фактів поки мало.
— Небагато, але і їх достатньо. Корабель був. І дотепер є.
— Нам потрібно було обстежити місце посадки.
— Там би нас і поховали. Ті шестеро наших хлопців теж не телепні були. Відповідай на запитання.
— Розміри корабля все одно не скажуть чогось однозначного про його вантажопідйомність: якщо не знаєш тип двигуна, дальність перельоту, і які умови потрібні пасажирам... Розмірковуєш, коли вузол почне затягуватися? Я думаю їх кілька сотень, а можливо й кілька тисяч.
— М-м-м..., мабуть так і є. А це означає, що в Айові зараз блукає кілька тисяч зомбі. Чи "євнухів", як назвала їх Мері. — Старий на секунду замислився. — Але як пробратися повз них в гарем? Не можна ж в дійсності перестріляти всіх згорблених в Айові. — Він ледь помітно посміхнувся. Розмови підуть.
— Можу підкинути інше цікаве питаннячко, — промовив я. — Якщо вчора в Айові приземлився один корабель, то скільки таких приземлиться завтра в Північній Дакоті? Або в Бразилії?
— Може бути й так... — Старий спохмурнів. — Мотузочка ж коротка.
— Тобто?
— До зашморгу зовсім нічого залишилося. Йдіть поки, дітки, погуляйте. Можливо, це остання можливість. Але з бази не йти.
Я відправився в "Косметику", повернув собі попередній колір шкіри й нормальні риси обличчя, відмок у ванні й побував у масажиста, а потім прямісінько в наш бар. Вирішив випити й розшукати Мері. Я, щоправда, не уявляв собі, як вона буде виглядати — блондинка, брюнетка чи рудоволоса, — але навіть секунди не сумнівався, що впізнаю ніжки.
Виявилося, волосся в неї руде. Мері сиділа за відгородженим столиком. Виглядала вона практично так само, як у той момент, коли я побачив її вперше.
— Привіт, сестричко, — сказав я, збираючись влаштуватися поряд.
— Привіт, братику. Залазь, — відповіла вона з посмішкою і посунулася.
Я вибив на клавіатурі віскі з водою і запитав:
— Ти й справді так виглядаєш?
Вона похитала головою.
— Бог з тобою. В дійсності в мене дві голови й смужки як у зебри. А ти?
— Мене мамця ще в дитинстві придушила подушкою, тому я і дотепер не знаю.
Вона знову окинула мене оцінюючим поглядом.
— Її неважко зрозуміти. Але в мене нерви міцніші, тому все добре, братику.
— Дякую на доброму слові, — відповів я. — І знаєш, давай облишимо ці дурниці щодо брата й сестри. Бо я якось скуто себе відчуваю.
— Як на мене, тобі це лише на користь.
— Мені? Так я ж тихий. І приязний. — Я міг би ще додати, що з такими дівчатами краще волю рукам не давати: якщо їй не сподобається, дивись, і без рук можна залишитися. У Старого інші не працюють.
Вона посміхнулася.
— Та невже? Зате я не приязна. У всякому випадку, сьогодні. — Мері поставила келих на стіл. — Допивай краще й замов ще.
Я так і зробив. Ми продовжували сидіти поруч, просто насолоджуючись теплом і спокоєм. В нашій професії такі хвилини випадають не часто, і тому їх ще більше цінуєш.
Чомусь раптом подумалося, як гарно Мері виглядала б у другому кріслі біля каміну. Робота в мене така, що раніше я ніколи всерйоз думав про шлюб. Та й навіщо? На світі повно симпатичних дівчисьок. Але Мері сама була агентом; з нею і поговорити можна по-людськи. Я раптом зрозумів, що скажено самотній, і тягнеться це вже дуже давно.
— Мері...
— Так?
— Ти заміжня?
— Е-е-е… А чому ти запитуєш? Взагалі-то, ні. Але яка тобі… Яке це має значення?
— Має, — вперто сказав я.
Вона похитала головою.
— Я серйозно. От глянь на мене: руки, ноги на місці, зовсім ще не старий і завжди витираю ноги в передній. Чим не пара?
Вона розсміялася, але цілком добродушно.
— Краще готуватися потрібно. Мені здається, зараз ти імпровізував.
— Так і є.
— Гаразд, пробачаю. Але знаєш, хижаче, тобі варто попрацювати над технікою. Зовсім ні до чого втрачати голову й пропонувати жінці шлюбний контракт тільки через те, що тебе один раз відшили. Хто-небудь спіймає на слові.
— Але ж я серйозно, — мовив я ображено.
— Справді? І яке утримання ти пропонуєш?
— От чорт! Якщо ти наполягаєш на такому контракті, то я й на це згоден. Можеш цілком зберегти свій заробіток, і я готовий переводити тобі половину мого — якщо, звичайно, ти не звільнишся.
Вона похитала головою.
— Мені не потрібно буде наполягати на такого виду контракті з людиною, за яку я сама захочу вийти заміж…
— Я так і думав.
— Просто я спробувала довести, що це у тебе не всерйоз. — Мері підвела очі й додала вже м'якше, ніжніше: — Хоча, можливо, я помиляюся.