— Пішли, Семі, — сказав Старий. Я все розкажу в машині.
Ми вибрались в місто новим маршрутом, про який я ще не знав, і опинились на стартовій платформі "Північний бік", високо над Новим Брукліном, звідки відкривався краєвид на Манхетенський кратер.
Я керував машиною, а Старий говорив. Коли ми вийшли з зони дії міської служби керування рухом, він велів запрограмувати напрямок на де-Мойн, штат Айова, після чого я приєднався до Мері і "дядечка Чарлі" в салоні. Щонайперше Старий повідомив нам наші легенди.
— Коротше, ми — безтурботна щаслива сімейка, туристи, — завершив він. — І якщо нам доведеться зіштовхнутися з чимось непередбаченим, то так ми себе й поводимо — як цікаві, безглузді туристи.
— А задля чого все це діється? — спитав я. — Чи на місці будемо з'ясовувати?
— М-м-м… Можливо.
— Гаразд. Хоча на тому світі відчуваєш себе значно краще, якщо знаєш, через що туди потрапив, чи не так Мері?
"Мері" промовчала. Рідкісна для жінки якість — вміння мовчати, коли нічого сказати. Старий кинув на мене оцінюючий погляд і спитав:
— Сем, ти чув про літаючі тарілки?
— Е-е-е…
— Ну досить! Ти ж вивчав історію.
— А, оці… Повальне божевілля на "тарілкові" теми, ще до Безладдя? Я вважав, ти маєш на увазі щось недавнє й справжнє. Тоді були просто масові галюцинації…
— Чи ж дійсно так?
— Я, взагалі-то, не вивчав статистичну аномальну психологію спеціально, але рівняння, здається пам'ятаю. Тоді сам час був ненормальним; людину в здоровому глузді могли запросто замкнути в божевільню.
— А зараз, по-твоєму, настало царство розуму, так?
— Ну, стверджувати не стану… — Я попорпався у себе в пам'яті і знайшов потрібну відповідь. — Згадав: оціночний інтеграл Діґбі для даних другого й вищого порядків! Ймовірність того, що літаючі тарілки — за винятком пояснених випадків — лише галюцинації рівна по Діґбі 93.7 відсотка. Я запам'ятав, тому що це був перший випадок, коли повідомлення про інопланетян зібрали, систематизували й оцінили. Одному богу відомо, навіщо уряд зініціював цей проект.
Старий вислухав мене, і з цілковито невинним виглядом сказав:
— Тримайся за сидіння, Семі: ми їдемо оглядати літаючу тарілку. І можливо, ми, як і личить справжнім туристам, навіть відпиляємо шматочок на пам'ять.
Роберт Гейнлейн (Хайнлайн)
Ляльководи
Розділи 02-03
Розділ 2
— Сімнадцять годин… — Старий звірився з годинником на пальці, — …і двадцять три хвилини тому, невпізнаний космічний корабель приземлився в околицях Гріннела, штат Айова. Тип — невідомий. Форма дисковидна, близько 46 метрів в діаметрі. Звідки — невідомо, але…
— Вони що, не відслідкували траєкторію? — перебив я.
Так, не відслідкували, — відповів Старий. — Ось фотографія з космічної станції "Бета".
Я глянув на знімок і передав Мері. Звичайна, не дуже чітка фотографія з висоти п'ять тисяч миль. Дерева, як мох, тінь від хмари, яка зіпсувала найкращу частину знімка, й сірий круг — можливо й справді космічний апарат, але з таким же успіхом це міг бути резервуар для нафти або навіть ставок.
Мері повернула фото, і я сказав:
— Схоже на великий намет. Що ще нам відомо?
— Нічого.
— Як нічого? Через сімнадцять годин? Там має бути повно наших агентів!
— Посилали. Двоє були в околицях, і ще четверо рушили до об'єкту. Всі не повернулись. Я дуже не люблю втрачати агентів, особливо якщо це не дає хоч якісь результати.
Я раптом усвідомив, наскільки серйозна склалась ситуація: Старий вирішив поставити на карту свій власний мозок, ризикуючи втратити всю організацію, бо він і є відділ. Мені стало ніяково. Зазвичай, агент зобов'язаний рятувати свою шкуру — щоб виконати завдання і повідомити результати. В даному випадку виходило, що повернутись з результатами повинен був Старий, друга за значимістю — Мері, а вже я сам не дорожче скріпки. Радіти тут, зрозуміло, нічому.
— Один з наших співробітників встиг-таки дещо повідомити, — продовжував Старий. — Він вирушив до місця посадки, зображаючи звичайного ґаву, й передав по особистому телефону, що це, очевидно, й справді космічний корабель. Потім він повідомив, що спробує підібратися якомога ближче, за поліцейський кордон. Останнє, що він сказав, було: "Ось вони. Маленькі істоти приблизно…", й більше ні слова.
Маленькі чоловічки?
— Він сказав "істоти".
— А повідомлення з інших джерел?
— Повно. Студія стереомовлення з Де-Мойну направила туди знімальну групу. Всі передані ними знімки були зроблені з повітря і здалеку. На всіх — лише дисковидний об'єкт. Потім на протязі двох годин — ні знімків, ні новин, а після цього крупні плани й нове пояснення.
Старий замовчав.
— І що? — спитав я.
Виявляється, це розіграш. Космічний корабель начебто зібраний з жерсті й пластику двома підлітками в лісі неподалік від ферми, де вони живуть. А перші репортажі були передані коментатором, який і підмовив їх на цю справу, щоб влаштувати сенсацію. Його, мовляв, вже звільнили, а повідомлення про пришельців з космосу — не більше ніж чергова "качка".
Я зіщулився.
— Отже "качка". Проте ми втратили шість співробітників. Наше завдання — відшукати їх?
— Ні. Я думаю, ми їх вже не знайдемо. Нам потрібно дізнатися, чому місцезнаходження об'єкту на цьому знімку не співпадає з повідомленим у новинах, і чому стереостанція Де-Мойну на дві години перервала передачі.
— Я б хотіла поговорити з цими підлітками, — сказала Мері, порушивши мовчанку вперше за всю поїздку.
Я посадив машину на дорогу в п'яти милях від Гріннела, і ми заходилися шукати ферму Маклейнів: в новинах винуватцями всього цього переполоху були названі Вінсент і Джордж Маклейни. Знайти ферму виявилось неважко. На першій же розвилці стояв великий щит з надписом: "ДО КОСМІЧНОГО КОРАБЛЯ — СЮДИ", а трохи віддалік вже купчились припарковані обабіч дороги машини — наземні, літаючі й навіть трифібії. Біля повороту до ферми працювали два наметики, де торгували прохолоджувальними напоями й сувенірами, а рухом керував поліцейський
— Зупинись, — сказав Старий. — Нам теж подивитися не завадить, чи не так?
— Дійсно, дядечку, — погодився я.
Старий вистрибнув з машини, махнув ціпком і рушив вперед. Я допоміг Мері вибратися, і вона на мить притислась до мене, спершись на руку. Якимось чином їй вдавалось виглядати одночасно й дурненькою, і сором'язливою.