Мій будиночок має чимале горище, вщерть заповнене книжками. Саме туди я й виліз і десь із годину рився у книжках. Знайшовши коричневу книжечку із срібним корінцем, я спустився вниз і розгорнув її на розділі, зміст якого пам’ятав наче в тумані. Так, мій здогад, подумалось мені, справді притягнуто за вуха, він просто малоймовірний, але я вже не заспокоюся, поки не переконаюсь, помилився я чи ні.
Було пізно, коли я ліг спати, з нетерпінням чекаючи завтрашньої роботи.
Але ця робота наштовхнулась на прикру перешкоду. Ледве я встиг проковтнути вранці чашку чаю й зібрався податись на берег, як до мене завітав інспектор Бардл з Суссекського управління поліції — статечний міцний чолов’яга із задумливими очима, які зараз дуже стурбовано дивились на мене.
— Мені відомо, який у вас величезний досвід, сер, — почав він. — Зрозуміла річ, я прийшов до вас цілком неофіційно, і нікому знати про це не треба. Але я зовсім заплутався в справі цього Макферсона. Треба мені його заарештувати чи ні?
— Ви маєте на увазі Йена Мердока?
— Так, сер. Більше й нікого, як починаєш про все це думати. Оце відлюддя — наша величезна перевага. Ми звужуємо таким чином коло наших пошуків. Якщо це зробив не він, то хто ж іще?
— Які свідчення проти нього ви маєте?
Інспектор зібрав, як виявилось, ті самі факти, що й я. Серед них були і вдача Мердока, і таємничість, яка, здавалось, оточувала цю людину. І його скажена нестриманість, яка виявилась у випадку з собакою. І його минула сварка з Макферсоном, і цілком імовірні припущення, що Мердока страшенно не влаштовували взаємини Макферсона з міс Белламі. Він повторив усі вже відомі мені докази вини Мердока, але нічого нового не сказав, за винятком хіба того, що Мердок, як видно, готується до від’їзду.
— В якому становищі я опинюсь, якщо дам йому з усіма цими доказами накивати звідси п’ятами?
Цей опасистий, тілистий флегматик був неабияк стурбований.
— Зважте на всі досить суттєві прогалини в своїх умовиводах, — порадив я. — Мердок може незаперечно довести своє алібі того ранку, коли було вчинено злочин. Він до останньої миті був із своїми учнями і підійшов до нас ззаду за кілька хвилин до появи Макферсона. Не забувайте ще й ось про що: абсолютно неможливо, щоб Мердок міг сам-один учинити таке насильство над людиною, не слабшою від нього. І нарешті виникає питання про знаряддя, яким Макферсону було завдано тілесних ушкоджень.
— А що ж це могло бути, як не батіг або канчук?
— Ви дослідили рубці?
— Я їх бачив. Лікар теж.
— А я дослідив дуже уважно з допомогою лупи. Вони мають деякі особливості.
— Які ж, містере Холмсе?
Я підійшов до свого письмового столу й дістав збільшений фотознімок.
— Ось мій метод у таких випадках, — пояснив я.
— Що й казати, містере Холмсе, ви працюєте ґрунтовно.
— Я навряд чи був би тим, ким є, якби працював інакше. А тепер роздивімося оцей рубець на правому плечі. Вам нічого не впадає в око?
— Та ні.
— Але ж добре видно, що глибина рубця не однакова. Ось цяточка, де стався крововилив, ось іще одна. Такі самі відмітини на рубці нижче. Що б це могло означати?
— Не маю уявлення. А ви?
— Можливо, маю. А можливо, й ні. Проте сподіваюсь сказати незабаром трохи більше. Найменша дрібниця, яка допоможе визначити, чим завдано ударів, наближатиме нас до винуватця злочину.
— Те, що я зараз скажу, звичайно, безглуздя, — мовив поліцейський, — але якби на спину Макферсона поклали розпечену до червоного дротяну сітку, то ці цятки точно співпали б із місцями перетину дротин.
— Надзвичайно дотепне порівняння. А чи не припустити, що було застосовано дуже жорсткий батіг, так звану кішку-дев’ятихвістку з твердими вузликами на кожному ремінці?
— Їй-право, містере Холмсе, ви влучили в самісіньку точку.
— Або появу рубців викликано якоюсь іншою причиною, містере Бардле. В усякому разі, ваші здогади надто слабко обґрунтовані і не дають підстав заарештувати Мердока. Крім того, у нас ще є оті останні слова: "Лев’яча грива".
— Я питав себе, чи не хотів він назвати Йена…
— Так, я думав про це. Якби друге слово було хоч трохи схоже на "Мердок"… Але ж ні! Макферсон майже вигукнув його. Я впевнений, що оте слово було "грива".
— Чи немає у вас інших припущень, містере Холмсе?
— Можливо, і є. Але я не хочу обговорювати їх, поки не здобуду чогось переконливішого.
— А коли це буде?
— За годину, можливо, й швидше.
Інспектор потер підборіддя й недовірливо подивився на мене.
— Хотілось би мені дізнатись, що у вас на думці, містере Холмсе! Мабуть, оті рибальські човни?
— Та ні, вони були надто далеко.
— Ну, тоді Белламі зі своїм здоровилом-сином? Вони не дуже його шанували, містера Макферсона. Чи не могли вони його уколошкати?
— Ні, ні, нічого ви з мене не витягнете, поки я не буду готовий, — сказав я посміхаючись. — А тепер, інспекторе, кожен із нас повинен узятись до своєї роботи. Якби ви змогли завітати сюди до мене десь ополудні…
Аж тут ураз виникла величезна перешкода для продовження нашої розмови; це було початком кінця справи про вбивство Макферсона.
Надвірні двері будинку розчахнулися, в передпокої почулися важкі кроки, і до кімнати, похитуючись, вбіг Йен Мердок — блідий, скуйовджений, в безладно й дико розшарпаному одязі. Аби не впасти, він чіплявся за меблі своїми кістлявими пальцями.
— Бренді! Бренді! — прохрипів він і, застогнавши, важко впав на канапу.
Він був не сам. Слідом за ним убіг Стекхерст — простоволосий, задиханий, майже в такій самій нестямі, як і його супутник.
— Так, так, швидше бренді! — вигукнув він. — Мердок ось-ось помре! Усе, що я зміг для нього зробити, — це притягти сюди. По дорозі він двічі втрачав свідомість.
Півсклянки чистого бренді спричинились до чудесної зміни в стані Мердока. Він підвівся на одній руці й скинув з пліч піджак.
— Благаю! — закричав він. — Олії, опію, морфію! Чого-небудь, щоб утамувати цей біль!
Ми з інспектором мимоволі зойкнули. На голому плечі Мердока перехрещувались, утворюючи сітку, такі самі дивні запалені рубці, які були на тілі покійного Фіцроя Макферсона.
Біль, очевидно, був жахливий і не тільки в плечі, бо потерпілий то на якийсь час переставав дихати, і обличчя його чорніло, то, гучно схлипуючи, втягував у себе повітря й хапався за серце; з лоба в нього котився рясний піт. Він міг померти будь-якої миті. Але ми вливали йому в рот ще й ще бренді, і з кожним ковтком він повертався до життя. Тампони з вати, вмочені в оливкову олію, здавалось, трохи вгамовували нестерпний біль. Нарешті голова його важко впала на подушку. Виснажене тіло жадало спочинку. Цей стан чи то напівсну, чи то напівзабуття був для нього, в усякому разі, порятунком від болю.