— Так я й думав. Мені зараз пригадується ваша розповідь про сварку між Макферсоном і Мердоком через жорстоке поводження останнього з собакою.
— Ну, та сварка давно забулася.
— Мабуть, в обох усе ж таки виникли мстиві почуття.
— Ні, ні, я певен, що вони були щирими друзями.
— Ну, а тепер про дівчину. Ви її знаєте?
— Всі її знають. Вона місцева красуня — і справжня красуня, Холмсе, на неї скрізь задивлялися б. Я знав, що вона подобається Макферсонові, але й уявлення не мав про те, як далеко у них зайшло, поки не прочитав тих листів.
— Хто ж вона?
— Дочка старого Тома Белламі, власника всіх прогулянкових човнів і купалень у Фулворті. Колись він був бідним рибалкою, а тепер — досить заможний чоловік. У справах йому допомагає син Вільям.
— Чи не прогулятися нам у Фулворт, щоб побачити їх?
— Під яким приводом?
— Ну, знайти привід неважко. Кінець кінцем не сам же бідолашний Макферсон замордував себе в такий нелюдський спосіб. Чиясь же рука тримала пужално того батога, якщо саме ним, а не чимось іншим Макферсону було завдано тілесних ушкоджень. Коло його знайомих у цих малолюдних місцях, зрозуміла річ, невеличке. Пройдімось-но по ньому! Дослідивши всі зв’язки, ми навряд чи не натрапимо на мотив скоєння злочину, а це зрештою виведе нас на злочинця.
Це була б чудова прогулянка серед порослих запашним чебрецем пагорбів, якби ми могли забути про страшну трагедію, що відбулася на наших очах. Село Фулворт притулилось у западині між тих пагорбів, що півколом оточували берег затоки. Позаду старовинних жител угору по схилу було побудовано кілька сучасних будівель. До них і повів мене Стекхерст.
— Отам і є "Гавань", як називає свій будинок Белламі. Той, що з башточкою на розі, під черепичним дахом. Непогано для людини, яка почала з нічого, але… Ну й дива! Ви тільки подивіться!
Садова хвіртка "Гавані" відчинилась, і з неї вийшов чоловік, високий на зріст, худорлявий та незграбний. Помилка виключалась — це був Йен Мердок, математик. За хвилину ми зустрілися з ним на дорозі лице в лице.
— Хелло! — обізвався до нього Стекхерст.
Мердок кивнув у відповідь, скоса глянув на нас своїми допитливими чорними очима й хотів був пройти не зупиняючись, але директор коледжу затримав його.
— Що ви тут робили? — спитав він.
Обличчя Мердока спалахнуло від гніву.
— Сер, я ваш підлеглий, але тільки під дахом вашого закладу. Не думаю, що я повинен звітувати перед вами в своїх особистих справах.
Нерви Стекхерста після всіх потрясінь були напружені до краю. Якби не це, він би, можливо, й промовчав. Зараз же він утратив самовладання.
— За обставин, що склалися, ваша відповідь, містере Мердоку, — справжнісіньке зухвальство.
— Мабуть, ваше запитання заслуговує на таке саме визначення не меншою мірою.
— Мені не вперше доводиться бути свідком вашої негідної поведінки. Оцей випадок — останній. Прошу вас підшукати собі інше місце — і якнайшвидше.
— Це цілком входить у мої наміри. Сьогодні я втратив єдину людину, що робила коледж придатним для життя.
І Мердок подався далі своєю дорогою, а Стекхерст сердитими очима дивився йому вслід.
— Яка неможлива, нестерпна людина! — вигукнув він.
Мене найбільше вразило те, що містер Йен Мердок ладен був скористатися першою-ліпшою нагодою, аби зникнути з місця злочину. В голові моїй починала зароджуватись підозра, ще невиразна й туманна. Візит до родини Белламі міг кинути на всю подію яскравіше світло.
Стекхерст опанував себе, й ми рушили до будинку.
Містер Белламі виявився чоловіком середніх років з вогненно-рудою бородою. Він, певно, чогось сердився, бо його обличчя було майже такого самого кольору, як борода.
— Ні, сер. Не хочу знати ніяких подробиць. І мій син, — він показав на молодого здорованя з важким похмурим обличчям, що сидів у кутку вітальні, — поділяє мою думку: зальоти містера Макферсона до Мод були образливі. Так, сер, слово "шлюб" не було вжито ні разу, а проте писалися листи, влаштовувались побачення і ще багато такого, чого ніхто з нас не схвалював.
У Мод немає матері, і ми її єдині оборонці. Ми вирішили…
Його подальшу мову урвала поява самої дівчини. Ніхто не наважився б заперечити, що вона здатна прикрасити своєю присутністю будь-яке товариство. І хто б міг уявити, що така навдивовижу рідкісна квітка виросте на подібному ґрунті й у подібній атмосфері? Жінки приваблювали мене нечасто, тому що мій розум завжди підкоряв собі порухи серця, але, дивлячись на прекрасне обличчя міс Мод, що світилося м’якою і ніжною свіжістю, я зрозумів: жодний молодик, побачивши її, не залишиться байдужим. Такою була дівчина, що відчинила двері й стала перед Гарольдом Стекхерстом, напружено дивлячись на нього.
— Я вже знаю, що Фіцрой помер, — мовила вона. — Не бійтесь розказати мені, як це сталося.
— Той ваш джентльмен приніс нам цю новину, — пояснив батько.
— Нема чого вплутувати в цю історію мою сестру! — пробурчав молодий здоровань.
Сестра кинула на нього гострий, спопеляючий погляд.
— Це моя справа, Вільямсе, — відказала вона. — Дозволь мені поводитись так, як я вважаю за потрібне. На мою думку, скоєно злочин. Якщо я зможу допомогти в пошуках винуватця, це буде найменшим з усього, що я хотіла б зробити для того, хто пішов від нас.
Вона вислухала коротке повідомлення мого супутника із зосередженою уважністю, довівши цим, що, крім великої вроди, має ще й сильний характер. Мод Белламі назавжди лишиться в моїй пам’яті як найдосконаліша й найпримітніша з жінок. Вона, очевидно, вже знала мене в обличчя, тому що наприкінці звернулась до мене:
— Притягніть їх до судової відповідальності, містере Холмсе. Усі мої симпатії й уся моя допомога на вашому боці, хоч би хто вони були.
Мені здалося, що, говорячи це, міс Мод з викликом подивилась на батька й брата.
— Дякую вам, — відповів я. — Я дуже ціную жіночу інтуїцію в подібних справах. Ви вжили слово "вони". Отже, ви припускаєте, що до злочину причетна не одна людина?
— Я знала містера Макферсона досить добре й переконана, що він був відважним і сильним. Хтось один ніколи не подужав би його.
— Чи не міг би я перемовитися з вами кількома словами сам на сам?
— Кажу тобі, Мод, не вплутуйся в цю справу! — роздратовано вигукнув її батько.