Дідусь запитав, чи її помешкання також розбомбили. Пані фон Браун обурено похитала головою. Це означало: "Що ви собі гадаєте! Зі мною не може такого статися!"
Пані фон Браун сіла на ліжко переді мною. Я відсунулася. Пані фон Браун кілька разів постукала своїм срібним ціпком по підлозі. З неї знялася курява. Бабуся прийшла з ганчіркою і витерла її. Пані фон Браун проголосила:
— Я маю у Нойвальдеґу віллу на літо!
Цього вона могла й не казати. Це було відомо кожному в наших околицях. Пані фон Браун знали всі. Вона була старезна, багата й вельможного роду. А ще була нацисткою.
Але тепер до Відня підступали росіяни і американці закидали нас бомбами. Бути нацисткою ставало не так легко. Стара пані фон Браун переконалася, що вона вже не потрібна тут, у Відні, вождеві й вітчизні. Вона хотіла поїхати до своєї сільської садиби в Тиролі. (Такі люди, як пані фон Браун, завжди мають сільську садибу, до якої можуть утекти).
У сільській садибі в Тиролі було спокійно. Там не було ані росіян, ані бомб.
Проте пані фон Браун боялася за свою нойвальдеґську віллу. Недобре лишати таку велику, гарну віллу без догляду; особливо в такі погані часи. Бо ж у Відні, пояснила пані фон Браун, повно всякої потолочі. Отож їй треба негайно знайти когось, хто глядів би її віллу, поки вона перебуватиме в Тиролі. Вона запропонувала нам глядіти її віллу.
Бабуся не розуміла, що говорить пані фон Браун, і допитувалася:
— Що вона хоче? Що вона каже?
Дідусь прокричав їй у вухо, що хоче пані фон Браун. Бабуся відмовилася від її пропозиції. Вона глянула на тріснуту стелю і заявила:
— Ця стеля ще довго протримається! Довше, як уся тисячолітня гітлерівська держава!
Дідусь зітхнув. Він напевне хоч і сьогодні переїхав би до вілли. Бабуся сердито глянула на нього, і він вирішив, що також хоче лишитися в кімнаті з тріснутою стелею. Він сказав пані фон Браун:
— На жаль, ласкава пані, Юлі не хоче, ми не можемо!
Моя мати не мала ніякої кімнати, навіть із тріщиною в стелі. Вона прийняла пропозицію пані фон Браун. Ще й подякувала їй.
Пані фон Браун звеліла нам не торкатися у віллі стильних меблів, не розгортати килимів, мити віконниці, поливати клумби в садку, не шкрябати паркету й завше тримати двері від будинку й від садиби замкненими. Мати пообіцяла, що так усе й робитиме. Я була дуже сердита на неї: покірно стоїть перед тією старою каргою з червоним гачкуватим носом і водно каже:
— Авжеж, пані фон Браун, звичайно, пані фон Браун, а як же інакше, пані фон Браун.
Потім стара віддала матері ключі, пояснила, котрий від брами і котрий від хвіртки, сказала: "Хай живе Гітлер", ще кілька разів стукнула срібним ціпком по підлозі й рушила, переступаючи через цеглу, половину унітаза та віконні рами, на дорогу. Там на неї чекало військове авто.
Бабуся дивилася на авто, коли воно від'їздило, але цього разу не кричала навдогін йому. Вона була стомлена, бо останніми днями надто багато кричала.
5
АЛЬС. МАРНУВАННЯ БОМБ. ЗАСОЛЕНІ ГРУДИ. ФАЛЬШИВА ВІДПУСТКА
Після обіду ми вирушили в дорогу. Мати і ми з сестрою. Ми йшли до Нойвальдеґа. Трамваї вже кілька тижнів як не ходили. Ми простували вздовж трамвайної колії. Я рахувала вирви від бомб на вулиці. Найкращі вирви були по течії Альсу. Власне, Альс протікав під землею, під мурованим склепінням. Бомби пробили товсте покриття дороги.
Ми з сестрою спинилися на краю однієї вирви. Мати міцно тримала нас за плечі. Ми втупили очі в чорну воду. До Альсу стікалися всі канали району. Над ним стояв сморід.
Ми побачили, як щось пропливло повз нас.
Мати запевнила, що то був щур. Потім надійшов вартовий кварталу. На рукаві в нього була пов'язка зі свастикою. Він сказав нам, щоб ми йшли далі, бо стояти над вирвами небезпечно. Мати гукнула йому навздогін:
— А хіба тепер є щось безпечне?
Вартовий не відповів їй, навіть не обернувся. Наші черевики були на дерев'яній підошві. Черевиків на шкіряній підошві давно вже не існувало. У черевиках на дерев'яній підошві було важко ходити. В ноги пекло й кололо, натиралися водянки. Біля останньої трамвайної зупинки ми посідали на лавці в парку. Я скинула черевики й поставила гарячі ноги на холодну землю. То було приємне відчуття. У сестриному черевикові десь був цвях, що колов їй ногу. Мати попробувала витягти його.
На зупинці було тихо й затишно. Тут не було фабрик і не було великих будинків. Не було вирв від бомб. Були тільки гарні вілли у великих садках. Жодна вілла не була зруйнована. Я спитала:
— Чому американці не кидають бомб на Нойвальдеґ?
— Бо це було б марнування бомб. Тоді вони однією бомбою могли б убити щонайбільше чотирьох людей! — відповіла мати.
— А якби попали в садок,— пояснила сестра,— то вони б знищили хіба якусь грушу. На таке діло бомби надто дорогі, розумієш?
Я зрозуміла і дуже зраділа, що опинилася в місцевості, на яку бомби надто дорогі.
Я саме встигла взутися, коли побачила, що дорогою шкутильгає якийсь чоловік у сірій солдатській уніформі, дуже схожий на мого батька. Я вигукнула:
— Тато йде за нами!
Мати була стомлена. Вона сиділа з заплющеними очима, схилившись на спинку лавки. І навіть не розплющила очей, тільки сказала:
— Тато у шпиталі. Він сьогодні не може прийти. Сьогодні йому витягли кілька гранатних скалок із лівої ноги. Може, він навідає нас завтра вранці або післязавтра.
Чоловік у солдатській уніформі був уже зовсім близько. Це був батько. Він сів біля нас на лавку, затис ковіньку між коліньми, сперся на неї головою, глибоко зітхнув і сказав:
— Для мене війна скінчилася!
Ми втупили в нього очі. Він усміхнувся і повів далі:
— Сьогодні вранці у шпиталі все пішло шкереберть. Надійшов наказ евакуювати весь шпиталь до Німеччини, бо росіяни вже дуже близько. Всі повинні виїхати. Навіть щойно прооперовані!
— А ти? — спитала мати.— Ти не повинен виїхати? Чому не повинен?
— Я втік,— пояснив батько,— втік із потяга. Паротяг уже свистів. У тому шарварку ніхто цього не помітив. Охоронці гасали, як собаки, і всі були налякані до смерті!
Я сиділа тихо, як миша. І намагалася погамувати свій страх. Але я ж не була дурна і добре знала: солдат, хоч би який він був хворий, поранений і постріляний, усе-таки завше залишається солдатом. Він не може робити, що хоче. Мусить виконувати те, що йому наказано. Солдат, що замість їхати в потязі до Німеччини сидить на лавці у парку в Нойвальдегу, зветься дезертиром. А дезертирів розстрілюють. Останнім часом навіть без суду. Просто розстрілюють.