Я спробувала звести очі під заплющеними повіками догори. Ґеральд казав, що треба звести очі зовсім догори, так, наче хочеш заглянути у свій мозок, тоді повіки не здригаються. Його рецепт не діяв. Повіки в мене й далі здригалися.
Батько сказав, щоб я не влаштовувала театру, а бабуся, що, видно, й далі лежала біля мене в ліжку і, видно, й досі була без зубів, бо сичала, коли говорила, забідкалася:
— Та дайте бідоласі виспатися. Хай іще полежить, як вона така стомлена.
— Я мушу вертатися! — крикнув батько.
— Що таке? — спитала бабуся.
— Він мусить вертатися! — крикнув дідусь.
— Он як,— мовила бабуся,— он як.
Від того крику навіть вона розбуркалася. Я підвелася.
— Одягайся,— сказав батько.
— Я одягнена.
— Узувай черевики!
Я злізла з ліжка й нахилилася. Там стояли мої черевики. Я не розгиналася, вдаючи, що шукаю їх.
— Та взувайся ж! — крикнув батько.
Я взулася і сказала, що мені треба розчесатися, і вмитися, і що я голодна.
— Ходімо вже,— сказав батько,— попрощайся й ходімо!
Батько схопив мене за руку й потяг до дверей. Я потягнула руку назад. Він відпустив її, і я впала на ліжко. Батько нахилився наді мною.
— Ти найупертіша, найдурніша дитина з усіх, яких я знаю,— сказав він.
— По мене прийде Кон,— мовила я.
— Кон не прийде по тебе.
Його слова прозвучали так, що я зрозуміла: це правда! Я підвелася і сказала:
— До побачення!
Дідусь поцілував мене в щоку, бабуся пригорнула до тремтячих грудей. Я випручалася. Батька також пригорнули до тремтячих грудей. Він також випручався. Ми вийшли з кімнати.
Дідусь позачиняв забиті дошками вікна.
Ми йшли швидко. Я подала батькові руку.
— Не біжіть так,— задихано мовила я,— у мене коле в боці. Батько зупинився, витяг із кишені сигарету, ткнув її до рота і запалив. Я хотіла сісти на бордюр.
— Не можна,— сказав він і підвів мене.
Я знов подала йому руку, і ми пішли далі. Ми здолали чималий шмат дороги, і біля приміської залізниці я знов захотіла сісти.
— Я стомилася,— схлипнула я.
— Я також,— мовив батько — Але ходімо далі. Вдома спатимеш, скільки захочеш. У нас лишилося мало часу. Щонайбільше за півгодини ми повинні бути біля застави на останній зупинці трамвая!
Чого ми повинні бути за півгодини біля застави на останній зупинці трамвая?
— Бо міняються вартові.
А що нам до того, зміняться вартові чи не зміняться?
— Я маю записку від майора, що можу проходити крізь заставу, що мене пропустять!
Ну от! То чого ж він так квапиться?
— Але та записка пса варта. Майор не має права вирішувати, чи якась цивільна особа може там пройти!
А як же пройшов батько?
— Бо один вартовий на заставі був п'яний, а другий — добродушний бовдур!
Ну, то все гаразд!
— Та я не можу бути певний, що в наступній зміні теж буде один п'яний, а другий добродушний! А якщо там не будуть п'яні й добродушні, то вони не пропустять нас і нам доведеться залишитися тут!
Тепер заквапилась і я. У мене перестало колоти в боці, і я вже була не стомлена. Я кинулася бігти. Батько біг поряд, шкутильгаючи, важко дихаючи.
— Ви сердиті на мене? — спитала я.
— Ні! — відповів батько.
— А мама?
— Не знаю. Вона також зрадіє, як ти повернешся.
— Звідки ви дізналися, де я?
— Від Ґеральда!
— Він зразу сказав вам, що я поїхала з Коном?
— Ні, аж увечері.
— А чому Кон не прийшов по мене?
— Бо його заарештовано! Я зупинилася.
— Ходи,— сказав батько.
Я не зрушила з місця. Кона заарештовано!
— Через мене? — спитала я.— Через мене? Це несправедливо. Він не винен. Він не знав, що я на підводі. Треба сказати майорові, що він не знав.
Батько сказав, що справа не така проста. І якщо я швиденько йтиму далі, він усе докладно розповість мені. Все, що знає. Але знає він лише стільки, скільки Іван, якому вчора телефонували з приводу Кона.
Отже, я бігла далі, а батько розповідав:
— Певне тільки одне, що Кон отримав нові окуляри, а тепер сидить під арештом, бо його вважають за дезертира!
— Це ж неправда! — крикнула я.
— І ще відомо, що Кон виїхав зі шпиталю і що' потім у підводі в нього поламалася вісь. Замість доповісти про це він випряг коня й подався з ним далі.
— Поїхав на ньому? — спитала я.
Цього батько не знав. Знав тільки, що Кон, мабуть, заблукав і що його потім затримав патруль. А тепер його вважають за дезертира.
— Він хотів забрати мене,— мовила я.— Хотів відвезти мене додому. Тільки тому він залишив поламану підводу. Це треба сказати їм!
— Це теж йому не допоможе.
— А що я можу зробити для Кона?
— Нічого.
— Але ж винна я!
— Не кажи таких дурниць,— мовив батько — Чи ти винна, чи не винна, не має ніякого стосунку до того, чи ти можеш, чи не можеш йому допомогти. Втямила?
— Що з ним тепер буде? Батько здвигнув плечима.
— Його розстріляють?
Батько сказав, що не розстріляють. Бо війна скінчилася, тому вироки вже не такі суворі.
— То я ще побачу його?
Батько сказав, що, мабуть, не побачу. І решту, майора, і старшину, і чистильника уніформи, і Людмилу, й Івана, й усіх інших також уже недовго бачитиму, бо вони через день від'їздять.
— То війна тепер зовсім скінчилася? І всі солдати від'їздять?
Ні, не всі солдати від'їздять. Але бойові частини тепер розформують. А приїде обоз. "Обоз" було бридке слово. Я не хотіла ніякого обозу.
29
ВЕСЕЛА EMI. ДОБРОДУШНИЙ. ПАЛИШ РЯТУВАЛЬНИКИ. БУХГАЛТЕР. ВИХОВАННЯ ЗМАГАЄТЬСЯ З ЦІКАВІСТЮ
Батько також не хотів ніякого обозу. Та й хто б його хотів, сказав він. Я не встигла розпитати, що ж воно таке той обоз, бо перед нами на розі вулиці була вже застава. Батько сказав:
— Тепер ти спокійно йди поруч зі мною, а якщо я тебе штовхну в бік, біжи, біжи щодуху, зрозуміла?
— Куди?
— По Нойвальдеґерштрасе! Біжи до комендатури, до Атаріяшт-расе. Там чекай на мене. Сьогодні чергує Іван. Він знає все.
— А коли ви прийдете?
— Якомога швидше. Я ще не знаю, коли, може, й так усе обійдеться. Тоді мені не треба буде штовхати тебе, а тобі не треба бігти!
Патруль розташувався в маленькому ресторанчику з зеленими дверима й одним вікном біля колишньої зупинки трамвая. Над дверима був напис: " У веселої Емі". А над вікном висіла кругла зелена таблиця з написом: "Винарня".
У вікні вже не було завіси, а в приміщенні — ані стільців, ані столів. Лишилася тільки велика руда ляда, а ще стояло польове ліжко, накрите сірою ковдрою.