Я більше не питала їх, бо помітила: мати вірила в немовлятко Христа. Батько не вірив у немовлятко Христа. А Браунисі було байдуже, чи дідусь іще живий.
Лишився знов тільки Кон, Кон, з яким усе можна було обміркувати, якому ніщо не було байдуже. Кон усе знав, знав, де в місті були бої, де були пожежі, де дуже стріляли. Він казав, і від його слів мені легшало на душі:
— Пані, пані, де жити дідусь, нема велика війна, нема великий вогонь, нема багато смертей нашим солдатам!
Кон казав, і від його слів зовсім не легшало на душі:
— Пані, пані, може бути, вони мають великий голод. Не мати їсти, нічого не мати. Багато людей нічого не мати їсти, мати великий голод!
Я багато розповідала йому про дідуся й бабусю. Він єдиний хотів слухати мої розповіді. Особливо подобалася Конові бабуся.
— Добра жінка, добра жінка,— казав він.
Я розповідала йому, та ще й дуже перебільшуючи, яка лиха, яка несамовита бувала бабуся, проте мої розповіді не могли похитнути його впевненості, що бабуся "добра жінка". Мені завше хотілося розповідати про дідуся, а Конові завше хотілося слухати про бабусю. Йому навіть подобалося бабусине вічне картопляне меню. І те, що бабуся ніколи не дозволяла бідолашному дідусеві вимочувати ноги в теплій воді, не змінило його думки про неї.
— Добрі жінки всі такі! — запевняв він.
-Що б ви сказали, якби вона дивилася на вас таким лихим оком? — зауважила я.
Кон усміхнувся і мовив, що звик до такого. Його мати теж дивилася на нього лихим оком, проте була "дуже добра жінка, кращої ніде нема!".
Кона стурбувала тріщина в бабусиній стелі.
— Пані, пані, може бути тріщина в мурі сто років, і не стане кінець. Але вона не повнна бути ширша, ніж отака! — Він склав докупи три пальці — А то будинок зробить гур-гур!
Яка в бабусі була тріщина у стелі? Як я пригадувала, щонайменше п'ять пальців завширшки.
Альтанка була побудована біля самої межі з садибою Архангела. Від її задньої стіни до огорожі було десь із метр — раніше, поки не прийшли росіяни. Тепер огорожа й тут була повалена. Там стояла однокінна підвода, якою приїхав Кон,— половина підводи на нашій луці, а половина на Архангеловій. Кінь стояв там, де й інші коні,-у стайні біля комендатури.
Кон щодня відвідував свого коня, носив йому шматочки цукру й моркву. Коли солдат-постачальник привозив йому кошіль городини, він завжди вибирав найкращу моркву для коня. Часом як Кон гладив, і чистив коня, і розчісував йому хвоста, і тихо вкоськував його, я дуже гнівалася. Бо мені здавалося, що Кон любить коня дужче, ніж мене.
Одного разу, як ми з Коном стояли біля коня,— Кон розчісував йому гриву, а я лоскотала коня біля носа,— Кон сказав:
— Бідний коник! Бідна худобина, вже тижнями не бігати. Недобре для коника. Коник має бігати. Коник є не на те, щоб стояти тут у кімнаті!
Бо стайня, в якій стояли коні росіян, була їдальнею великого вишуканого ресторану. Хоч тепер вона вже зовсім не скидалася на вишукану. Солдати повидирали паркет із підлоги. Стіни були подряпані й забруднені, двері зняті, а пройма дверей розширена оскар-дою — щоб коням було легше проходити.
Коли я почула те його "бідний коник" і "не на те, щоб стояти тут у кімнаті", мені раптом сяйнула блискуча думка. Кон повезе мене своєю підводою і своїм бідним коником до дідуся в місто! Так, мусить повезти!
Коли я пояснила Конові, що він повинен зробити, Кон усміхнувся і сказав:
— Добре, пані, дуже добре, пані, я правую коником, а він цок-цок-Кон цмокнув язиком.
Та коли Кон помітив, що я не жартую, то перестав усміхатися. І розчісувати коня перестав. Він сказав:
— Пані, пані, треба бути розважними. Таке не годиться. Зовсім не годиться! — Він ткнув пальцем мене в груди.— Тобі не можна! — Тоді ткнув пальцем себе в груди.— Мені не можна!
— Чому вам не можна? — Що мені не можна, я розуміла.
— Бо Кон дуже, дуже малий солдат! — Він показав брудним вказівним пальцем і ще бруднішим великим пальцем відстань десь із сантиметр.— Такому малому солдатові нічого не можна. Можна тільки слухатися накази. Робити тільки те, що скажуть. І все!
— А ви не згоджуйтесь на таке! Робіть, що хочете! Кон похитав головою.
— Ви боягузливі! — вигукнула я.
Кон усміхнувся. Його верхній сірий кривий зуб розділив спідню губу, схожу на дощового червяка, рівно навпіл.
— Так, ви боягузливі!
— Що таке: боягузливі? — спитав Кон.— Я не знаю, що означає слово "боягузливі".
— Боягузливі, боягузливі — це...— А й справді, що таке "боягузливий"? Важко пояснити — Боягузливий той, хто немужній, нехороб-рий!
Кон дивився на мене й нічого не розумів.
— Боягузливий той, хто не герой,— сказала я.
Тепер Кон зрозумів мене. Він радісно кивнув головою і сказав:
— Добре, добре, пані, Кон боягузливий, дуже боягузливий! — Він затулив спідньою губою верхнього зуба і схилив набік голову так, що вона майже лягла йому на плече — Знаю багато герой, дуже багато мертвий герой, але Кон живий! — мовив він.
Я не відступалася від свого. Щодня вранці, опівдні, ввечері і ще кілька разів між ранком, полуднем і вечором просила Кона поїхати зі мною до дідуся. Я розповідала Конові найкращі історії про бабусю. Саме такі, як він хотів почути. Оскільки я не знала так багато історій про бабусю, то вигадувала їх. Вони найдужче подобалися Конові. У моїх історіях бабуся з дня на день ставала більшою, гладшою і несамовитішою. Вона схопила пані Бренер, бо та казала: "Хай живе Гітлер", і посадовила її у смітярку на подвір'ї. Вона співала низьким голосом дивовижних пісень, а одного разу навіть танцювала на столі в кухні. А крім того, в моїх оповідках вона пекла на смальці пахучі млинці. І завше, як бабуся несамовито кричала, вона після того лагідно всміхалася. Тоді Кон шепотів:
— Як моя мама, так само, як моя мама!
На догоду Коновій матері я обдарувала бабусю ще й сивою косою. Насправді ж бабуся дуже пишалася тим, що мала в косах лише кілька сивих волосин. Решта всі були чорні й накручені. Конові також куди більше сподобалося б, якби в бабусі було багато дітей, а ще більше онуків. Один син і дві онуки були для нього ніщо. Я зробила йому таку приємність. Бабуся розжилася на семеро дітей і тридцять шість онуків.