Саме поверталися з сіножатей селяни. Хто їхав фірою, хто — більше жінки — йшов. Засмаглі, в картатих запасках, декотрі в киптариках, гуцулки, поскидавши ростоли та підібравши вище колін одіж, заходили в воду, мили ноги; коли з'являлися парубки, серед жінок зчинявся переполох, дівочий вереск котився долиною.
Лариса дивилася на молодечі жарти, слухала повні юної бадьорості голоси та ненастанний гук Черемошу, і з серця її мов упливала щоденна життєва втома — його виповнювало щось легке, приємне, як буває, коли зійдеш на високу — найвищу! — гору та глянеш навкруг.
...Ой напий си, бідашечко,
До мене горівки —
Ти не маєш чоловіка,
Я не маю жінки, —
долинуло парубоче. На невеличкім зарінку — його було добре видно з містка — стояв гурт молоді.
Ци я тобі не казала,
Не казали й люде,
Що з нашого коханнячка
Та нічьо не буде, —
обізвалася дівчина.
— Зараз танцювати почнуть, — знаюче сказав Гна-тюк.
— Отак-таки? — здивувався Квітка.
— Еге ж.
І справді: не минуло й десятка хвилин, як звідти почулась флояра, хлопці й дівчата стали в коло, поклали одне одному руки на плечі й пустилися в танець. Це було так просто, природно, що Леся аж осміхнулася. На неї дихнуло рідним, волинським. Хіба ж не отак збиралися колодяжнянські парубки та дівчата? Хіба не такими веселощами виспівалося її коротке дитинство?..
А флояра вифівкувала, молоді ноги дужо витупува-ли та вибивали танець.
— І-і-їх-ха! — дружно, в один голос підгукували ле-гіні, додаючи собі сили й завзяття. Після кожного їхнього викрику шпаркіше ходили ноги, дужче розвівалися запаски...
Гуляння стихло раптово. Молодь побрала тайстри, вила, граблі — що хто ніс — і почала розходитись. Легіні ще закурили, погомоніли.
А що у тій Чорногорі
За вороні коні.. —
котрийсь попробував голос.
— Далася їм та Чорногора, — зі смутком мовив Гнатюк. — От народ, під силу якому були і Чінгісхан, і Туреччина, і Жовті Води, Берестечко — та чого тільки не траплялося на його путі! — а ніяк не здобуде своєї державності. Подумати страшно. То він гне спину на орду та шляхту, тепер навіть двом служить — царизмові та австрійському монархові, а сам собою правувати не може. Зродити таких велетнів, як Довбуш, Кармалюк, Хмельницький, Шевченко, — і молитися чужим богам! Усіх захищати — і бути беззахисному, підставляти за когось груди — і стогнати в кайданах... І як плата за все це — палі, четвертування, галери, Сибір.
Леся стиха продекламувала:
Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи світа-сонця не видав,
За ворогів іде в огонь і в воду,
Катам своїх поводирів оддав...
— Іронія долі!
— Проте я певна, не в державності справа. Народи, котрими кермують свої ж таки, доморощені царі та пани, страждають не менше. Я згодна: над Україною якийсь зосібний фатум, але й ті потерпають. Так буде доти, поки Велет не зірве з себе пута й не закує в них ворогів, доки не розтрощить, не рознесе і монархію, і царизм та не заживе новою, вольною, як завіщав батько Тарас, сім'єю.
— Доки сонце зійде...
— Воно вже сходить. Чуєте, що по світі діється? І на великій Україні, і в Галичині. Тут, поміж гір, може, ще й не так голосно лунає марсельська пісня, зате дух непокори, ви самі твердите, не покидає гуцула. Рано чи пізно він зіллється з могутнім рушенням мас, і тоді не стримає його ніяка монархія.
— Ви так певно говорите, що й мені хочеться вірити.
— А ви повірте.
— Хто знає, кому тепер вірити. Надто вже багато тих вір. Та кличе за одне, друга за інше...
Майданом прямував до них Волянський з доньками.
— У того, хто поклявся віддати себе служінню простому людові, а вас я числю до таких, має бути одна віра — віра в народ і в його кращу будучність, — відповіла Лариса Петрівна, шкодуючи, що поява отця Олексія перешкодить розпочатій розмові.
— Попробуй знайти їх, — здаля обізвався Волянсь-кий. — Гадав, у Франка, а вони осьдечки... Чим ви тута займаєтесь?
— Так, стоїмо, — кинув Гнатюк.
— Щось добродій Франко нині смутний. Не заслаб часом, не знаєте?
— Хто його відає? Та то, певне, так...
— Жаль, що ви хутко від'їздите, — Волинський звертавсь до киян, — навіть по рибу з нами не сходите.
— Приїздіть до нас у Буркут, — розважила Леся, — там і половимо.
— Мандрівка заманлива, та чи вдасться вибратись. Говорили про всяку всячину. Тим часом звечоріло. Чорногора і ближчі кичери пойнялися мороком. Він швидко спускався, вкутував дерева, будівлі, залягав під камінням, і ось уже вся долина зап'ялася темрявою. Зрідка по хатах заблимали вогники.
Біля річки похолоднішало. Волянські, а з ними і гості, пішли додому.
V
Ну й дороги, чи, як їх по-тутешньому, плаї! Їздила волинськими, полтавськими, кримськими, а такими ще не доводилось. Круті, звивисті, ніби невміло вимощені здоровенними шматками каміння. Біля Криворівні, надто від Жабйого, до самісінького Буркута фіра гойдалася, часами так нахилялась, що здавалося, от-от перекинеться, скрипіла всією своєю в'яззю; колеса підстрибували, пнулися з каменя на камінь і знову стрибали далі та далі...
Трясло немилосердно. В найтрудніших місцях, коли зуб на зуб не попадав і всередині мов щось обривалося, Леся вставала, спотикаючись, обдираючи черевики, йшла пішки.
Все це було б нестерпно, якби не дивовижні гірські краєвиди. Вони чарували, захоплювали, і тоді забувались незручності.
Плай майже весь час тягся над Черемошем. Потік то віддалявся, то знов біг назустріч. У спокійних місцях він наче завмирав, дрімав на осонні, але досить було йому натрапити на каміняччя, як закипав холодним кипінням, плигав, плескався здичавілими хвилями. Врослі густим, шапкастим мохом, поверх якого пробивалися кущики афини, вилися широкі пруття ожини, узбіччя гір скидали до річки тихий смерековий смуток, і Черемош ніс його поміж скелями та зарінками аж до моря далекого. Щось величне було в тому одвічному гомоні. Мовби злилися в ньому і шум потоків, і орлиний клекіт, і спокійне дихання гір, стрімкі пориви вітру й неголосна, завжди ледь-ледь журлива вівчарська пісня:
Чорногора хліб не родить,
Не родить пшеницю...
Потомлені коненята ковзалися розбитими копитами на ослизлому камінні, напиналися — аж вигиналась хребтина: фірман покрикував на них, стьобав пітні, кістляві крупи.