— Сідайте, гостоньки милі, сідайте, — запросила Мітчукова. Вона була середніх літ, видно, значно молодша свого чоловіка. — Дай біг вам здоровєчко, що ви отеє такі добрі чи чемні, що й нас не забули одвідати.
Лариса Петрівна щиро пошкодувала, що нічого не має для подарунка.
— Авжеж, — сказала жартома, — вам і так ніколи, а тут ще ми.
— Иой, що ви, панечко молода! Таж, хвалити бога, видите, кілько маємо легінів, — показала на подвір'я, де під Процевою орудою метушились Франкові. — Було би що складати. Такі звинні робітники... Чей, попробуєте нашого молочка? — Не дожидаючись згоди, вона метнулася в сіни, внесла і поставила на столі гладишку молока, кварту. Поклала шмат тонкого житнього коржа. — їжте на здоров'я.
Леся відломила коржа, покуштувала.
— Чи стає ж у вас, тітко, свого хліба на весь рік? — запитала.
— Ей, де там! Коби хоч хліба, а то й картоплі. Торік був уродив хлібець, та як пішли дощі, то позносило половину снопів, позносило й сіно. Пропало збіжжячко десь на ізворах, а решта погнило, бо лило зо два тижні й не можна було нічого висушити. Та ви пийте, я ще підоллю.
Вона була говірка, жвава. Видно, любила порядок: у хаті чисто, долівка змазана, рушники білі-білісінькі.
— Життє наше як листочок леліє, — зітхнула. — О, вже й пан Володимир прийшли, — виглянула у вікно.
Біля воріт справді стояв Гнатюк. Невисокий, в солом'янім капелюсі, клинцювата борідка, підкручені вуса.
Подякувавши Мітчуковій за гостинність, Леся і Квітка вийшли на подвір'я.
— Панно Лесю! — щиро здивувався Гнатюк. — Чого ж ти мовчиш, Іване? — дорікнув Франкові.
— А пощо маю лементувати? — спокійно, підгрібаючи під оборіг рештки сіна, мовив Франко. — Посилали до тебе, та ніхто ж не винен, що ти з гостей не вилазиш.
Гнатюк чемно вклонився Ларисі Петрівні, поцілував руку, з Квіткою теж поручкався.
— Як ся мають пані Ольга Петрівна, батечко? — почав цікавитись. — Чував, слабує потроху.
— Всяко трапляється.
Спека вже спала, од річки, що вигравала зовсім недалеко, дихало прохолодою.
Мітчукова винесла стареньку веретку, постелила на призьбі.
— Сідайте, прошу вас. Кияни і Гнатюк посідали.
— Іване, досить тобі вже там грабати, ходи-но спочинь! — гукнув Франкові Гнатюк.
Іван Якович промовчав, докінчив своє і лиш тоді підійшов.
— Усяке діло любить лад, — сказав, сідаючи втомлено. Пахнув сіном.
З-за оборогу вискочила дітвора, серед неї і Франкові.
— Гаду, гаду! Дідько ззаду! — кричали одні, на що інші відгукнулися:
— Веред, веред! Дідько вперед!
Малеча бігала навколо воза, двір сповнився галасом.
— Андрію! Гов, Андрію! — покликав Іван Якович найстаршого. — А ходіть-но на вулицю та й кричіть там.
— Будьте тихо! — обізвався суворо й Проць. Дітвора через перелаз повалила на вулицю.***
— Люблю порати сіно, — сказав Іван Якович. — Аби не воно мені пахне, а сама та робота.
— Тобі б газдою бути, — мовив Гнатюк.
— То ніби що? Хліб робити умію, лемеші кувати — теж умію... Гадаєш, не впорався б! Ого!..
— А все ж?
— Прецінь маю стояти коло того діла, з котрого найбільше зиску моєму народові. Підійшов Мітчук.
— Сідайте, газдо, — посунулася Лариса Петрівна, даючи місце на верстці. — В ногах правди немає.
— Скажіть, де вона є? — піймав її на слові господар. З глибокої кишені дістав шкіряного кисета, набив люльку, що й досі стриміла в зубах. Сів.
— А ви шукали її, газдо? — підхопив Гнатюк. Селянин розкурив люльку, затягнувся, крекнув.
— Чей, і не я, а були легіні, — відповів. — Довбу ш он усю як є Чорногору та й Гуцульщину нашу сходив, а й то не видів її, тої правди. Був гуцул забитий, загуканий, таким і зостався. Як рубав скарбові ліси та перся дідькові в пельку, ганяючи плоти, то так воно, чуєте, й досі. Хіба що данина зробилася тяжча.
— А скажіть, вуйку, — обізвався Квітка, — чому з-поміж ваших так багато пияк?
— Тому й багато, тому й п'ють, — не задумуючись, зітхнувши, відповів Мітчук.
— Маєте рацію... пильно підмітили, — підтримав Климента Васильовича Франко. — Це страшне лихо гуцулів. Є такі, що послідню вівцю за горілку віддасть. Потім бійки.
— Ая, — ствердив Мітчук, — від горілки до бійки ру-ков подати. У гуцула кров гаряча. Махне один другов топірцем, скалічить або й заб'є— вже й біда! А той тому мстить... Так і жиємо.
Сонце сідало за лісисті верхи. Пурпуровою загравою палали засніжені шпилі далекої Чорногори. Мітчук летів туди негаснучим поглядом горця — ніби там, на високих кичерах, і досі гуляли вільні, як птахи, і горді, мов буки. Довбу шеві опришки; ніби то не захід горів, а полум'яніла на півсвіту розпалена ними гігантська ватра...
Гуцул одірвав погляд, натис на очі крисаню, устав.
— Піду, маржину час порати. Підвівся і Франко.
— Ви, Лесю, коли збираєтесь у дорогу? — спитався.
— Та, певне, завтра... вранці поїдемо.
— Ну, то ще будемо бачитись. Ольга Федорівна просила посидіти ще, та Гнатюк запобіг:
— Раз ви думаєте вранці їхати, то хоч пройдімо селом. На гори сьогодні вже пізнувато, а селом, понад річкою, самий час.
Вони попрощалися.
— Іван сьогодні наче оспаний, — завважив Гнатюк на вулиці. — Кажу йому, аби вже хоч тут, на вакаціях, не сидів ночами, так де там? До всього йому клопіт... взявся досліджувати якийсь волос.
— А це ще що таке? — поцікавилась Лариса Петрівна.
— Та, розумієте, водиться тут по річках та джерельцях щось таке схоже до грубого волоса, довжиною отак з півліктя. Селяни показали нам. Твердять, що коли випити його, то виросте воло — тобто прикинеться базедова хвороба. Правда чи ні, а Франко назбирав тих волосів у пляшку, хоче везти до Львова, професорові Верхратському... Мало йому, бачте, мороки.
Вони поминули майданчик, зійшли на місток. Стиснений кашицями, Черемош сердито бився, клекотів, гнався вперед, на просторінь, а вирвавшись з мертвих обіймів, радо плигав по камінню, крутивсь у ковбанях, плюскотів на мілкоті.
— Отакий він од початку до кінця — неспокійний, мінливий, — мовив Гнатюк. — Як характер гуцула.
— А мені вони видаються лагідними, — роздумувала Леся.
— Черемош теж лагідний, — Гнатюк кивнув на річку, — поки його не затиснуть, поки ніщо не стає на заваді. Інакше — бережись! Бачте, як піниться. А погляділи б на нього весною, як тануть сніги, чи в негоду, коли реве кругом, стогне. О, з ним не жартуй!