— Я не маю на увазі окремих осіб, — заперечив фармацевт.
— Чому ж? Даремно! Саме з них складається суспільство. І те, що виникає між двома людьми, може статися між багатьма, між певними соціальними групами. А щоб підтвердити це, звернімося до життя. Хіба відносини між робітниками й капіталістами не те саме? По якому праву ця кількісно незначна каста присвоює собі "й труд, й собственность" мільйонів? По якому, скажіть, праву обкрадає їх, тисячами гноїть на каторзі, у казематах? З любові, чи що, до ближнього? І що ж у такому разі лишається робити народові? Просити милостині? Дайте, мовляв, мені більше, бо в мене діти голодні? Згляньтеся, пани-капіталісти?
Ні! Час уже покласти край цьому свавіллю! Трудівник — ось хто єдиний і повноправний господар на землі. Бо він — творець, бо все, що довкола нас, — витвір його енергії, його невтомних рук.
— Правильно!
Шепіт, у якому вона вгадала схвалення, шелеснув між присутніми.
Від неї чекали — це вона бачила по зосереджених обличчя — продовження.
— Як це зробити? — повторила їхнє німе запитання. — Тільки не методами панів економістів і їм подібних. Тільки шляхом революційної боротьби. — Леся надпила трохи із склянки, яку підсунув їй Чириков. — Для цього робітникам і селянам треба поєднатись межи собою. Повсюдно закладаються нині такі об'єднання і товариства. Є вони і в нас — у Києві, Мінську та по інших містах.
— Еге! А як же їм спілкувалися? — вихопився моложавий чоловік, що сидів на розі столу навпроти. — Я, приміром, тутешній, мінський, а ви — з Києва. Не їздити ж нам туди-сюди, а їздити, то хто за нас хліб зароблятиме?
— От-от! — підтакнув інший.
— Багачі якось спілкуються, щоб душити пролетарів? Нехай же й пролетарі знайдуть вихід. — Вона згадала тільки що прочитане в газеті. — А вихід цей, товариші, є. Він у партії. В міцній, добре зорганізованій робітницькій партії, яка мала б свій центр, свої кошти, пресу. Спробу утворити такий центр ми вже мали кілька років тому тут-таки, в Мінську. З'їзд наших товаришів, як сказано в цьому виданні, — Леся підняла "Искру", — правильно поставив завдання. І ми повинні рішуче взятися за здійснення його.
— У багачів гроші, — зітхнув білорус. — 3 ними цар. А в царя поліція, військо.
— Є така примовка: "Вовків боятися — в ліс не ходити". Військо, яким уряд намагається залякати маси, — це ті ж самі робітники, селяни, одірвані од свого діла та зодягнуті в солдатські шинелі. Соціал-демократи мають допомогти їм уяснити мету революційного поступу, і тоді військо піде за ними. Гвинтівки і гармати самі не стріляють. Для цього потрібні люди. Коли ж вони, ці люди, відмовляться стріляти в страйкуючих або, ще краще, повернуть зброю проти спільного ворога — тоді вже нічого не вдіють ні цар, ані герой. Усю цю роботу і повинна здійснити партія.
— Одна для всіх? — скептично глянув з-під пенсне фармацевт. — Щоб росіянин, українець з поляком чи жидом? Містика!
Ларисі Петрівні стало погано. На мить вона мовби знепритомніла, але це тривало лише мить ("Я ж сьогодні майже не їла", — скинулась думка), наступної хвилини вона вже опанувала себе і сказала:
— Перед лицем смертельної небезпеки люди усвідомлять свою єдність і свою силу і подадуть одне одному руки. І тоді прийде велике визволення. Цей час гряне! Тим-то для кожного має бути священним гасло:
"Робітники всіх країн, єднайтесь! Єднайтесь, як вільний з вільним, рівний з рівним! " — Вона зробила паузу і докинула: — Чия правда, того буде й сила.
Збуджені її словами, присутні загомоніли, підводились. Дехто, дійшовши до порога, закурив, і гіркуватий, їдкий димок незабаром повис під стелею.
— Ви стомилися? — запитав Чириков. — Валю, — звернувся до дружини, — налий Ларисі Петрівні склянку чаю. Та міцнішого! — Він ширше розчинив кватирку. Свіжий потік повітря приємно остудив лице.
Подали чай з цитриною. Косачівна сьорбнула ложечку-другу, а потім випила весь одразу. В голові прояснилося, стало легше.
...Сиділи, знову читали, гуторили. Виявляється, є уже й центр російських соціал-демократів. Тільки не тут — за кордоном. Володимир Ульянов (Ільїн), Плеханов, Мартов, Засулич. Це ж, здається, про них розповідали колись у Львові Франко і Павлик? Так-так... А статтю Ільїна "Капіталізм у сільському господарстві" навіть читала. Торік, як була в Петербурзі... Еге ж, у тому номері "Жизни", де її переклади Стефаникових оповідань.
Слухала, а думками витала у Києві, де друзі, де чекають її палкого слова. "А я за "Ткачів" ще й не бралася", — дорікнула сама собі.
...Додому дісталася пізно. Зайшла на подвір'я Нарей-ка, прислухалась: як там у хаті, тихо, спокійно? — а вже потім до себе. Витягла з-під ліжка великий важкий чемодан, добула — аж з дна, з-під речей — невеличку тоненьку книжечку, зверху на палітурці якої чужими літерами було витиснуто— Dіе Wеbеr".
VIII
Хворий опритомнів лише увечері, та й то ненадовго. З обривків фраз і слів, які він над силу видавив, Леся зрозуміла, що вночі між батьком і сином відбулася неприємна розмова чи й суперечка. Тепер їй стала зрозумілою ота ранкова Сергієва відраза до старого. Очевидно, користуючись тимчасовим відступом хвороби, Костянтин Васильович вирішив знову погомоніти з сином. Про що саме — вона знала. Якось Мержинський проговорився: рідня не може простити його революційних переконань. Себе загубив і нас, мовляв, занапастив... Навіть її звинуватили. За те, бачте, що не відмовляла його, а й сама виявилася такою ж... Зрештою, для неї це було зрозуміло ще восени, коли вперше приїздила сюди. З отих-таки натяків і косих поглядів тіточок. Ну, та лихо з ними! Коли б тільки його, Сергія, не дратували...
І от — весь день напад за нападом... Як не гарячка, то кашель, не кашель, то спазми. Знову була кровотеча. Хворому без кінця давали хіну, антифібрин — аби хоч пал його не палив. Кілька разів вводили морфій. Зрештою і ліки збезсиліли і не могли вже стримати цього оскаженілого вулкана нелюдських мук. Хворий метався, непритомнів. Важко було зрозуміти, коли кінчався і починався напад. Мордування ішли одне за одним з якоюсь невмолимою послідовністю, якимись пекельними хвилями. Людські руки вже не могли будь-що зарадити — ні зупинити їх, ні бодай зменшити. Лишалось — терпіти. І тут уже не можна було напевне сказати, кому важче: хворому чи тому, хто доглядає за ним. Обоє розуміли, що це кінець, у всякому разі, його зримий початок. Більшого Лесина голова уже не сприймала. Голова до того отупіла, що видобути з неї будь-яку іншу думку було неможливо. Сил ставало тільки на те, щоб усвідомити фатальну неминучість смерті.