Все це треба було обгрунтувати й показати як зразок служіння митця і мистецтва народові, протиставити всім отим проповідникам і їх проповідям "штуки для штуки", примирителям і примиренцям. Лариса Петрівна перечитувала привезені з собою і надіслані пізніше книжки, переглядала журнали, робила виписки. Була в неї і інша робота.
...Ще торік навесні, коли приїздив Сергій Костянтинович, київські товариші, мабуть, не без його рекомендації, доручили їй організувати видання ряду соціал-демократичних, головним чином нелегальних, брошур. Доручення вона виконала. Залучила до цієї роботи Читадзе і ще декого з найближчих друзів. Особисто переклала "Ткачів". Твір здали до набору, але під час наскоку поліції друкарня знищила рукопис, і тепер треба було починати заново. П'єсу чекали. І хто знає, коли довелося б за неї взятись, аби не підштовхнули події.
Якось увечері зайшов Чириков. Євген Миколайович привіз масу вітань, серед них і від Поссе та інших співробітників " Жизни ".
— А це вам авторський, — подав примірник журналу. — Ледве виштовхнули. Цензура так було навалилася — зовсім хотіла заборонити, та Володимир Олександрович відвоював. Щоправда, кілька статей таки зняли.
Леся бігцем переглянула журнал.
— Книжка мовби нічого.
— Навіть добра, — поправив Чириков. — Одна ваша стаття чого варта. А попередній номер з "Новими перспективами і старими тінями"! — захоплювався далі. — Ні, колего, ви публіцист, справжній! Я на вашому місці не залишав би цього так необхідного тепер жанру.
— Що, не те саме... я вам... казав? — пожвавішав Мержинський.
— Досить вам, — байдуже махнула рукою Леся. Сергій Костянтинович чи то хотів засміятися, чи задихнувся — раптом почав хапати ротом повітря. Леся одноруч підвела його разом з подушкою, потримала, поки напад минув, і дала випити молока.
— Еге! Мало не забув, — згадав Євген Миколайович. — Ще одне визнання вашого авторитету. І знаєте ким? Горьким, Олексієм Максимовичем.
— Авжеж? — насторожилася Леся.
— Так-так! Поссе одержав від нього листа, де Олексій Максимович пише: "Чертовски нравятся мне обзоры Леси Украинки". Радить частіше вас залучати до роботи не тільки з оглядами, а й з белетристикою... Отож майте на увазі.
— Правильно, — зашепотів Сергій Костянтинович. — Тільки... зараз... Лариса позбавлена... можливості... мій гріх.
— Ну от! — зупинився біля нього Чириков. — Навіщо ти так? Ніхто тебе ні в яких гріхах не звинувачує. Лариса Петрівна зробила, як зробив би кожен із справжніх друзів.
Розмова могла викликати нове загострення, і Чириков, глянувши на Лесю, почав збиратися.
— Ідіть і ви... Ларисо, — зажурено мовив Сергій Костянтинович. — Зараз... батько... зайде. Євгене, проведи Ларису Петрівну додому, — попросив.
Надворі, прощаючись, Чирикрв сказав:
— Я не хотів говорити при Сергієві: завтра ввечері, як будете вільні, приходьте на склянку чаю.
"Склянка чаю" — було, звичайно, сказано умовно. Бентежила обстановка, що склалась в імперії, події останнього часу, боротьба партій.
— "Треба готувати людей, які присвячують революції не тільки вільні вечори, а все своє життя, треба готувати організацію..." — Чириков перестав читати, запросив Ларису Петрівну сісти. — Ми вже гадали, що ви не прийдете, та й почали. — В руках у нього була газета. Тонкий, з багатьма складками, бувалий, видно, не в одних руках, папір м'яко шарудів навіть при слабкому подиху. —"При міцній, організованій партії — знову зазву чав тихий голос читця, — повстання в окремій місцевості може розростись у переможну революцію..."
Лариса Петрівна заглянула через стіл: "Искра". А нижче, меншими літерами: "Россійская соціалть-демократическая рабочая партія".
— "Перед нами стоїть у всій своїй міці ворожа фортеця, звідки засипають нас хмари ядер і куль, що забирають кращих борців. Ми повинні взяти цю фортецю, і ми візьмемо її, якщо всі сили пролетаріату, який пробуджується, з'єднаємо з зусиллями російських революціонерів в одну партію, до котрої потягнеться все, що е в Росії живого і чесного... — Читець зробив паузу і закінчив: — І тільки тоді збудеться велике пророкування російського робітника-революціонера Петра Алексеева: "Підніметься мускулиста рука мільйонів робочого люду, і ярмо деспотизму, захищене солдатськими багнетами, розлетиться в порох!"
Чириков випростався, закриваючись долонею од світла, що падало йому прямісінько в очі.
Лариса Петрівна підсунула до себе газету, що лишилася лежати на столі. "Насущні завдання нашого руху", — прочитала на першій сторінці і почала переглядати передовицю.
— Отже, ми не повинні цуратися економістів? — почувся голос.
— Дивлячись у чому, — поправив інший.
— Гасло "Організовуйтесь!" є і нашим, соціал-демократичним гаслом. — Чириков одсунув лампу набік. — Але економісти мають на увазі товариства взаємодопомоги, страйкові каси і тому подібне — тільки не політичну партію, мета якої — боротьба проти самодержавства, проти капіталістичного світу взагалі.
Маленький, у золотому пенсне чоловік, що сидів поруч Лесі, невдоволено засовався.
— Чи не вельми абстрактно? — кинув. — Самодержавство... капіталізм... Присутні загомоніли.
— Робітникові потрібні матеріальні блага, — вів далі сусіда. — Вони визначають свідомість. І, наприклад, мені зовсім байдуже, хто створить ті блага — економісти чи так звані соціал-демократи. — Чоловік попустив краватку, що, мабуть, стягувала йому шию. — Чи не можна обійтися без так званої революційної політики, яка лише псує людей?
"Так званої..." Знайома фраза. Де її чула, від кого? Сусіда витягнув хусточку, почав витиратися. На Ларису Петрівну війнуло гострим запахом медикаментів. "Та це ж фармацевт! — зраділа несподіваній розгадці. "Ваш так званий рецепт, — пригадалося, як вона вперше прийшла до аптеки з нестандартним Еліасбер-говим папірцем, — ми могли б не прийняти..." Він, він. Ну, що ж, добродію, стережіться. Розпалили ви мене своєю так званою теорією. Суперечка буде гарячою. У війні духу не можна допускати ні ласки, ні милосер дя, ані скидки на особисті взаємини".
Лариса Петрівна попросила дозволу висловитись.
— Як же все-таки насправді: політика псує людей чи, навпаки, люди псують політику? Скажіть мені, добродію, — нахилилася до сусіда, — як би ви розцінили такий факт: ви працюєте, з вами трудиться ваш колега. Добрий, ввічливий, навіть гостинний. Минає рік, два, три. За цей час відбуваються зміни: ваш колега стає підприємцем. Робить він — ви це бачите — менше, а життя його куди краще. У вас сім'я, вам трудно. Ви просите свого патрона збільшити частку прибутку, а у відповідь одержуєте, вибачте, не частку, а дулю. Що б ви на це сказали? І хто, по-вашому, зіпсував тут стосунки, тобто в даному разі — політику?