...Сан-Ремо розташований у крайній західній частині Італії, на березі Лігурійського моря. Щоб добратися до нього сушею, треба перетнути всю країну — через Трієст, Венецію, Геную. З усіх сторін місто відгороджене горами, лиш з півдня до нього вільно вриваються середземноморські та африканські вітри, приносять з собою теплий подих Сахари. Майже весь рік тут стоїть суха, сонячна погода і не зменшується потік курортників. їдуть із Англії, Скандінавії, Польщі, Росії, — вся північ, надто восени та взимку, кидає сюди висмоктане та висушене життям — звичайно ж, заможніше — плем'я. Воно осідає — на місяць, два а чи й більше;
частина його зціляється, вертає додому, інша назавжди лишається.
Леся Українка поселилася в материних знайомих. Люди бідні. Чоловік ось уже скільки літ слабує на сухоти хребта, не рухається; дружина, власне, й тримає на собі все господарство, крутиться, як білка в колесі. Є ж долі! Батька навіть не пам'ятає, мати весь вік хорувала на істерію, потім — шість літ! — лежала розбита паралічем, німа... І все це на одну голову, на одні звичайні жіночі руки.
Лесі виділили окрему кімнату на другому поверсі. Перед вікнами ні будов, ні вулиць — город, а за ним море. Весь день заглядає до неї голубими очима, шумить, мов дитина, грається галькою. Широке, далеке...
Ці яхти на морі — наче метелики. А баркаси з ритмі-ліми помахами весел подібні до жучків, що повзуть у безмежному килиму. Часом, коли тиша, важко буває Дідрізнити море від неба, вони ніби переливаються одне в одне. Найліпше милуватися ним уранці, з балкона. Коли з-за Апеннін, що ледь-ледь мріють на сході, витикається сонце і стеле на воді багряні тіні; коли з порту і з бухточок виходять ескадри човнів і човників і поволі тонуть у легкім тумані; коли місто оживає цокотінням підків, стукотом дерев'яних підошов, протяжними голосами носіїв і, звичайно ж, неодмінним плачем віслюків. Тоді і люди, і вода, і небо трудяться. Навіть рослини, квіти поспішають напитися вологи, щоб потім, вдень, не всохнути від палючого сонця.
А воно розчервонілим колом котиться все вище й вище, нагріває безформні скелі, сріблисті піски, на які незабаром виповзуть сотні людей, нарешті висне посеред неба одвічним факелом земного буття. Од його жару спалахує повітря і гоготить. Завмирають голоси, порожніють вулиці, лише на пляжах чуються сплески води, ліниві а чи слабі голоси. Проте невдовзі і там затихає.
Так, їй не дозволено більше нічого. Тільки сидіти, ходити, милуватись. Писати — крий боже! Навіть читання обмежено. Це вже, звичайно, занадто. Тут ніякі авторитети не стануть їй на заваді. Бути в такій славетній, такій багатій великими умами країні і не торкнутися того багатства? Слухати таку мелодійну, таку прекрасну мову, мову, котрою кликали до бою безстрашні Гарібальді і Мадзіні, котрою співали Дайте, Леопарді, Ада Негрі, і мовчати? Тоді навіщо ж дбати про здоров'я? Аби лиш скніти?
Одразу по приїзді Лариса Петрівна списалася з бібліотеками Мілана та Генуї, і за кілька тижнів звідти на її адресу почала надходити література. Однак усього бібліотеки не надсилали, книги часто запізнювались.
Випадок звів її з Альбіною Візі — відомою і досить впливовою місцевою поеткою. Візі навіть запропонувала Лесі перебратися до неї яйити, але, довідавшись, що там постійно збирається мистецька публіка, гостя вирішила за краще лишитися хай у гіршій, зате спокійнішій оселі. Дружби, однак, не цуралася. В Альбіни чудова бібліотека, там завжди довідаєшся про новини літературного світу, зустрінешся з цікавими людьми. Якось завітавши до Візі, Лариса Петрівна застала там двох незнайомих — чоловіка й жінку. Він хворобливий, знервований, вона — тиха, спокійна, з печаттю смутку на блідому лиці. Очі променисті, з зеленуватим відтінком, погляд відвертий, уважний, лагідний. Красиві невеликі уста різко окреслені. Вони злегка стиснуті, мовби ця людина терпить якийсь постійний біль. Над високим чолом хвильками підіймається і спадає назад гарне русяве волосся.
Коли Леся зайшла до двору, Альбіна показувала гостям свої квітники і садок. Був полудень. Земля дихала спекою, але тут, у затінку дерев, стояла ніжна прохолода.
Візі познайомила їх.
От так несподіванка! Перед нею, виявляється, Войничі. Той самий Войнич, що листується з Павликом, і та Лілія, чи Етель, яка після своїх відвідин Львова залишила і в Михайла Івановича, і у Франка найкращі спогади.
Виходить, вони заочно знайомі давно, адже Павлик розповідав Етель-Ліліан про Лесю, а Лесі — про Войнич...
Проте будь-яких ознак цього "знайомства" Войнич не подавала. Ім'я Лариси Косач нічого особливого їй не говорило. Лесі ж, якій добре затямилось Павликове захоплення англійкою, було незручно одразу виявляти цю свою обізнаність.
Михайло Войнич здавався цікавішим. Балакучий, інколи навіть занадто, він засипав співбесідницю запитаннями про події в Росії та Малоросії, а довідавшись, що вона родом з Волині, бувала в його рідній Варшаві, та ще й розмовляє по-польськи, зрадів, як тільки може радіти людина, далеко на чужині зустрівшись із краянином.
— Як ви їхали?.. Через Львів? — допевнявся. — У Львові мешкає наш добрий друг Михайло Павлик.
— Не тільки ваш, — осміхнулася Леся.
— Ви теж з ним знайомі?
— Навіть добре.
— Лілі, — звернувся Войнич до дружини, що саме захопилася якоюсь квіткою, — панна Лариса близька товаришка Павлика.
Етель з цікавістю глянула на Лесю.
— Як давно ви бачили Михайла Івановича? — запитала.
— Зо два місяці тому.
— Лілі так інтересується, бо сама зустрічалася з ним, — додав Войнич. — Павлик просто зачарував її. Правда, це було давно...
— Взимку дев'яносто п'ятого, — підказала Лариса Петрівна.
— О, ви навіть це знаєте? — приємно здивувалась Етель.
— Так, Михайло Іванович розповідав. Я була тоді в Софії...
— Заждіть, заждіть, — перебила її Етель. — Чи не вас часом згадував Павлик... рекомендував мені? — Вона замислилась. — Говорив він тоді про українку. От уже не пам'ятаю, чи то було прізвище тієї особи, чи просто так... але, пригадую, ішлося про якусь родичку Драгоманова.
Леся осміхнулася знов.
— За всіма ознаками — йшлося про мене: я і Українка — це мій псевдонім, і родичка, власне, племінниця Михайла Драгоманова.