Кобилянські мешкали аж на другім кінці Чернівців. Од вокзалу треба було поминути центр міста, спуститися вниз, до східної околиці, де й звивалася пагорками вулиця з трохи незвичайною назвою — Новий Світ. Будинок № 61 однією своєю стороною приставав до пологого підгір'я, залишаючи зовсім мало місця для двору Щоб грунт не сповзав і не змивався дощами, господарі закріпили його високою кам'яною стіною, зробивши в ній вузенькі, з арочним перекриттям, східці нагору, де зеленів молодий невеликий садок.
Сім'я — батько, сімдесятип'ятилітній патріарх "староруського" напряму, схожа на святу Анну з малюнків Леонардо да Вінчі мати, два молодші брати — розміщалася в чотирьох кімнатах. Правда, одну з них недавно зайняли квартиранти гімназисти, але тісніше від того не стало. Користалися ще й верандою, де, звичайно влітку, бажаючі проводили вечори, а то й дні, бо веранда була засклена, тіниста, затишна.
Гостю Ольга Юліанівна взяла до себе. Та чи й могли вони бути десь нарізно! Стільки не бачитися, стільки пережити за цей час і розійтись по різних кімнатах? Ні й ні! До того ж для двох Ольжина кімната чудова. Можна поставити друге ліжко, ще й буде де повернутися. Зрештою, хіба вони збираються весь час сидіти в хаті, під дахом? Аби з вечора до ранку. А там — на повітря, на простір! Одним містом зачаруватися можна. Яке ж воно, справді, чудове! Невелике, менше од Львова, зате все-все в буйнозелені. Парки, сквери, сади... Сади в кожнім дворі, навіть у центрі. А про околиці вже й казати нічого. Це щось казкове, райське. Невисокі гори, геть-чисто залляті сонцем і зеленню, блакитна стрічка Пруту, що, оточений густими верболозами, грайливо скрадається попід самісіньким містом, а далі — широкі зарінки, за гаями гаї, мальовничі, мов писанки, села, — вся, як на долоні, буковинська весна. Зацвітають сади, рутою взялися клапті полів... і над усім — високе, чисте, прополоскане весняними грозами небо.
Скоріше б на те заманливе лоно.
— Так-то ми вас одразу й пустимо, — лагідно заперечує Кобилянська. — Звикнете, поправитесь після всього того вештання по світах, тоді, прошу, і я з вами.
Хіба посмієш їй заперечувати? їй, любій-найлюбішій, чарівному лотосовому квіту. Так обів'є тебе рученятами, так ніжно, зворушливо заговорить та загляне у вічі, що мусиш коритися. В усьому твердий розпорядок. Мов у санаторії: лягати раніше одинадцятої, вставати лише до снідання, праці — три, щонайбільше чотири години. Решта — гуляння. Добре, хоч читати не заборонили. Та писати листи. А втім, хіба багато напишеш, коли в Ольги стільки друзів, знайомих. Шсля обіду і ввечері мало не щодня гості. В Чернівцях гастролює "Руська бесіда", а там таки чимало приятелів Кобилянських. Гостями Ольга багата. Першого ж дня були Стефаник, маляр Івасюк, Маковей, молода вчителька і письменниця Ярошинська.
Стефаник її років. Зовні здоровий, але ніби слабує нервами. Небалакучий. В очах якась наче трагічна зажура. Видно, живеться йому не вельми — приїхав до міста в буденнім костюмі. Залишив, кажуть, університет через матеріальні нестатки. Шкода чоловіка. До того ж написав оце драму про Палія, з поставою нічого не вийшло.
Найцікавішим видається Маковей. Літами він якраз поміж ними: від Ольги чотирма роками молодший, од неї — старший. На відміну від Стефаника, елегантний, хоч Ольга жартома й називає його ведмедем, веселий, любить багато розповідати про себе, свою роботу. Розповідати має що! Вже встиг бути редактором "Буковини", секретарем "Літературно-наукового вісника", а нині викладає українську філологію в учительській семінарії. Виступає як новеліст і сатирик. Критики не забув, пригадав одразу. Не сподівався, мовляв, на такий розгром. Проте не злопам'ятний, доброзичливий. І дотепний.
...Вони поверталися од Смаль-Стоцького. Лариса Петрівна завітала до професора, сподіваючись найти в нього невідомі ще листи Драгоманова.
По дорозі завернули до міського парку. Дерева кидали легеньку тінь. На алеях нікого не було.
— Ольга розповідала мені, що ваша особистість відіграла немалу роль у розвою її як письменниці, — мовила Леся. — Скажіть: як ви оцінюєте її талант?
Маковей глянув на неї запитливо, поправив пенсне.
— Не заперечую, хоча нікому про це не хвалюсь. Панна Ольга далеко мене обігнала. Ім'я цеї писательки не забудеться.
—Їїї остання новела...
— "Під голим небом"?
— Так... Це річ високого злету.
— А "Меланхолійний вальс"? Мені він видається шедевром на ниві нашої сьогочасної літератури. Читаючи її писання, я дивуюся: відколи ця авторка, що, вважайте, крім Кімполунга та вашої Полтавщини, ніде не бувала, відки вона так глибоко знає життя? Де бере матеріал для своїх повістей і новел?
— Це вже ознака, чи, як у вас кажуть, ціха її таланту. Певне, для неї досить одного поштовху, одної риси, щоб народився образ.
— Мені часом шкода її, — несподівано заявив Маковей.
— А то чого? — здивувалася Леся.
— Тадже гляньте, скільки вона тратить часу і сил надаремне. Все на її руках: і дім, і старі батьки, і менші брати.
— Хто знає, чи варто по сім шкодувати. Умови, в котрих виробляється письменник, далеко неоднакові, власне, ми зовсім не знаємо, які ті умови потрібні.
На алеї з'явилася молодь. Леся сказала, що притомилась, і вони помалу пішли з парку. Симович, який здибався їм біля Народного дому, попередив Ларису Петрівну, щоб готувалась до зустрічі: громадськість, а надто студенти вирішили влаштувати на її честь вечір.
Лариса Петрівна прокинулася на світанку. Ольги поруч не було. Вона сиділа, не запалюючи лампи, біля вікна, що вже ясніло наступаючим днем, і... плакала. Леся від несподіванки широко розплющила очі. Перше, що збігло на думку, — встати, довідатись, у чім річ, розважити подругу; та ось її погляд упав на столик перед Ольгою, там лежали недбало розкидані аркуші паперу, в руці у Кобилянської чорніла ручка. "Працює", — заспокоїлась Леся і нечутно повернулася на бік.
А Ольга нічого не бачила, нічого не чула — була зачарована творенням, полонена думками і почуттями, якими жили народжені нею герої.
...За сніданком Ольга Юліанівна була тиха, спокійна, мов погідний літній ранок. Як завжди, по-простому зачесана — з проділом на високе чоло, уважна. Коли зосталися удвох, Леся запитала: