...Повертаючись того вечора додому, Лариса Петрівна міркувала: "Отже, мене все-таки не забуто". Це радувало, але водночас і смутило: "Що зможу я в такому-от стані? "
...У неділю Хрещатик завирував зранку. Десятки крамниць, крамничок, кафе глитали і тут же викидали назад відвідувачів. Дрібні чиновники і конторники, ради неділі послані жінками за їстивом, наймички і домогосподарки, міщанки й приїжджі з навколишніх сіл та містечок моталися в пошуках продуктів та різного краму.
Біля Бессарабського базару юрмився люд. Неповороткі від зимової уніформи поліцаї спочатку не звертали на це уваги. Та коли Круглоуніверситетським і Кловсь-ким узвозами з Печорську почали спускатися арсеналь-ці, охоронці порядку занепокоїлися. Тривожно засюрчали свистки. "Розійдись!", "Припинити неподобство!.." — залунало над головами. Натовп сколихнувся, загомонів ще дужче. Вгору раптом скинулись кілька невеличких червоних корогов та чимало по-різному, часом і невміло зроблених написів: "Вернути 183-х", "Протестуємо!", "Геть самодержавство!"
— Товариші!
Гомін, свистки — все миттю змовкло од несподіванки.
Голови, мов по команді, повернулись. Молодий, невисокий чоловік (Лариса Петрівна знала його: це був член підпільного комітету Валах) стояв на якомусь підвищенні і говорив, час од часу помахуючи затиснутим у правій руці кашкетом:
— ...Царизм хоче силою змусити нас мовчати... далі терпіти безправ'я та злидні. Кращих наших синів і дочок гноять у тюрмах, на каторзі, мордують у солдатських ротах...
Навколо знов залунали свистки, заметушилась поліція...
— Доведемо ж, товариші, що й ми сильні... Нашою згуртованістю скуємо той молот, що розіб'є кайдани самодержавного гніту!
Промовець пірнув у натовп. Збуджена маса, прорвавши неміцний поліційний кордон, ринула на Хрещатик і посунула до Думського майдану. По дорозі вона з обох боків обігнула трамвай, що стояв на зупинці, вийшла на колію. Трамвай дзеленчав, худий, у форменці й окулярах водій раз у раз висовувався у віконце, кричав, погрожував, але нічого вдіяти не міг. Зрештою, мабуть, на вимогу пасажирів, він зупинив трамвай зовсім. Більшість тих, що їхала, вискочила і одразу ж загубилася в юрбі, дехто лишився сидіти.
Фундуклеївською і Прорізною підходили нові загони. Це з Шулявки, вокзалу, частково з Лук'янівки ішли студенти Київської політехніки. Комерційного інституту" робітники Південно-російського, Гретера і Криване-ка, залізничних майстерень. Вливаючись у загальний потік, вони на повні груди підхоплювали почату кимось пісню:
Отречемся от ста-а-рого ми-и-ра...
Леся і Горощенко стояли на розі Миколаївської і Хрещатика. Тут зібрався чималий натовп цікавих, дітвори. Чулися то захоплені, то лайливі вигуки. Звідусіль натискували, та прорватися на головну артерію не дозволяла заслона з поліції і солдатів.
Колона демонстрантів наближалася до майдану. Передні, де маяли червоні полотна, — тісно, пліч-о-пліч, а далі вільніше, ширше. Здалеку вулиця нагадувала збурену ріку, яка загрожувала от-от вийти з берегів. Лариса Петрівна схопила Горощенка за руку.
— Скільки люду! — Очі її горіли завзяттям. — Титан піднявся, розправляє плечі грізні...
"Яка б це була радість Сергієві! — скинулась думка. — І йому, і Ювеналію Дмитровичу, що теж загинув десь в астраханських пісках..."
їй чомусь пригадалися всі ті, хто поліг у нерівній борні: і Мельников, і Ковалевський і багато-багато інших відомих і маловідомих героїв.
Здавалося, дух їхній витає сьогодні тут, у лавах демонстрантів.
Перед ними відкривалася частина майдану з трамвайним заворотом і лінією вгору, на Мало-Житомирську. Леся бачила, як біля величезної крамниці Торліна і напроти, коло кафе-шантану "Олімп", купчився люд. Що діялось у глибині, там, де громадилась споруда міської думи, не було видно. Та ось на майдані захвилювалися, забігали; Лариса Петрівна помітила, як попід стінами, розганяючи народ, шикувалися постаті в шинелях. Частина тих, що стояли, ховалась у під'їздах, будинках, решта кинулась у бік Володи-мирського спуску й на Інститутську, та, зустрівшись з кінною поліцією, що поспішала до думи, повернула назад, напроти демонстрації; зіткнувшись із нею, розігнані поділилися на ще менші потоки, аж поки не змішалися з загальною масою.
Передні шеренги демонстрантів уже виходили на майдан. Поминувши крамницю, вони повертали ліворуч, до думи. За якихось кільканадцять хвилин щойно змертвілий плац заряснів постатями, зацвів корогвами, транспарантами, різноколірними хустинами. Та не встигла вилитися на майдан і половина процесії, не встигли посланці піти і висловити властям свої вимоги, як у масу людей з ходу врізалася кінна поліція. На майдані зчинилося безладдя, знявся галас. Закричали й поблизу. Леся і Горощенко одійшли вбік.
— Як комітетчики? — занепокоєно спитала Лариса Петрівна.
— Гірше буде, коли ті, що оточили майдан, не зрушать з місця. Через їхні ряди не прослизнеш. На всякий випадок, у крамниці сидять наші люди. Валах попереджений.
Наліт кінної, очевидно, був сигналом і для пішої поліції. З під'їздів вискочили десятки "фараонів" і зголоднілими псами накинулись на середину і хвіст колони. Демонстранти не витримали, кинулись врозтіч. Деякі відбивались камінням, держаками од транспарантів. Чималий гурт робітників і студентів прорвався на Миколаївську і помчав угору.
Горощенко одвів Ларису Петрівну в безпечніше місце.
II
Лист од Кобилянської вже давно лежав на столі, нагадуючи про запрошення і гостинність його авторки. Та й сама Лариса Петрівна вже кілька разів призначала строки від'їзду, а от вибратися ніяк не могла. Причин знаходилося чимало. Треба було владнати перед дорогою дещо особисте, трохи перепочити після Мінська і останніх домашніх справ, головне ж — вона мала виконати одне вельми важливе доручення Київського комітету РСДРП. Власне, це доручення не було для неї новим; як і раніше, мова йшла про видання нелегальної літератури. Однак цього разу питання ставилося гостріше. Зміцнений відданими іскрівцями. Київський комітет провів рішучий наступ на економістів. Для ведення широкої агітації необхідна була література. Нелегальні друкарні після розгрому, що стався в місті кілька років тому, повільно відновлювали свою роботу. Треба було шукати виходу.