А рука вже говорила далі:
О, я не хочу, Не хочу я спокою!
"Чом не хочеш?" — питав її суворо Образ.
"Бо ти його не маєш..."
"Уперта річ твоя. Таких... сувора кара жде".
Вона ж, чи то пак, Міріам, доводила своє: нічого їй не страшно, вразливу душу вже попелить та кара. Наймення їй — ненависть і любов. Так, так! Любов і ненависть. До кого ненависть? До ворогів Месії.
"Я їх казав любити... Вони не відають, що творять", О мій друже! Коли ти задля них творив дива, вони все відали, все знали. А нині, бач, німі й глухі зробилися. Це ж фарисейство! Наказуєш любить їх!
Всіх, окрім тебе, — се можливо,
Але тебе і всіх — се понад силу...
Щось фанатичне було в її роботі. Бліде чоло, холодні тонкі руки, гострий погляд... Сягала ним аж за моря далекі — по Палестині, Сірії, блукала Гефсіманським садом і понад озером Гадаринським — шукала слуг синедріону, щоби помститись за смерть Месії... "Боже правий! Де ж твоя воля?! Той, хто все віддав за тебе, за народ, розп'яттям мертвим на Голгофі звівся. Де ж правда, боже? Мовчиш? Ти теж гукаєш за смирення, за прощення? Тобі синовньої не шкода крові? Мені ж вона пече, хоч не за мене лита. Я й відомщу! Ви чуєте?.."
Ви, сонне кодло!
Світло опівночі
Не будить вас?
Вам заграва кривава
Очей лінивих не здола розплющить?
Бодай вам вічний сон наліг на груди
І зморою душив вас без кінця!
Я проклинаю вас прокльоном крові!
...Леся кинула перо. Вона дивилась на своє писання з якимось острахом. Душа ще клекотіла гнівом, рука тремтіла. Від холоду? Скоріше від напруги... Що вона створила? Поему, драму? І як назвать її? "Месія і Міріам"? Ні, краще "Месія і Одержима".
А в голові шуміло (чи, може, то в саду поміж галуззям вітер?), ніби хто крутив там жорна, їй стало млос-но. Щось підкотило під самі груди, здавило... Відчуваючи, що от-от знепритомніє, Лариса Петрівна схопила склянку, яка тепер завжди стояла поруч, надпила води... Перед очима пішли темні кола. Схилилася на стіл — на книги, на писання.
"Хто я така? Я — Одержима духом..."
V
Якось уранці, коли Лариса Петрівна збиралася виходити з дому, до неї постукали. Не встигла підійти до дверей, як на порозі, винувато усміхаючись, стала Ліля.
— Нарешті! — зраділа Леся. — Де можна стільки гуляти?
Сестри обнялись, поцілувались.
— Трохи в Михайла, потім у тьоті, — розповідала гостя. — Від неї і дізналася про твою... — Вона зробила паузу, обдумуючи, як ліпше сказати —"адресу" чи "біду"?
— Адресу? — перепитала Леся.
— Так. І про біду, звичайно.
— Я ж тобі писала.
— Тоді, здається, ще була надія. Ну, а як ці дні? — Веселість зникла з сестриного лиця.
— Усе те ж саме. Кашель, кровотечі... Просто дивно:
на чому там життя тримається? Сили, мов у малої дитини. Та ти проходь, — схаменулася Лариса, — роздягайся, швидше зігрієшся.
Ліля поставила чемодан, скинула пальто.
— Ти, певне, їсти добре захотіла? А в мене саме і безхліб'я, і безгрошів'я. Було трохи грошей, то на Сергія витратила. Живу ще тим, що з дому привезла.
— Не журись, у мене є. Можу навіть позичити, — похвалилася Ліля. — Михайло дав.
— Тоді візьмемо візника — мені якраз в аптеку треба — й до міста снідати. Гаразд? Відзначимо твій приїзд. — Вона почала одягатися.
Кафе-їдальня була майже пуста. Містилася вона у центрі міста, в тихім завулку, і, певне, саме за це Леся її уподобала. В ранковий час тут можна було з'їсти сосиски чи просто випити склянку кави.
Сіли в найдальшім кутку.
— Яка я рада, Ліленько, що ти приїхала, — досі не могла заспокоїтися Лариса Петрівна. — Одній нестерпно. Удень, при Сергієві, ще нічого, а ніч настане... ліпше не розказувать. — Вона піймала на собі зосереджений сестрин погляд. — Про що ти думаєш?
— Дивлюся, як ти змарніла, — призналась Ліля. — Часом не хвора?
— Ні, ти ж знаєш: це мій звичайний вигляд. — Вона спробувала навіть усміхнутися, але усмішки не вийшло: кілька тижнів, проведених у Мінську, вже встигли накласти на лице відбиток муки і нерозрадної туги — вираз, який потім не залишав її ніколи.
Помовчали. Лілі згадалася їхня торішня зустріч у Петербурзі. Леся була тоді куди бадьоріша.
— Мама писала... — нерішуче обізвалася. — Може, й справді, Лесю, тобі не варто було... Ну, приїхала, провідала... Що ж тут поможеш?
— І ти тієї ж?
— Тільки не подумай, що я... осуджую, — поспішила виправитися Ліля. — Просто...
— Просто, — обірвала її Леся, — облишмо про це... Це питання поза темою звичайних розмов. Не будемо його чіпати.
Подали чай. Ліля мовчки колотила ложечкою. Так, Леся дуже змінилася. Раніше вона ніколи не дозволила б собі такої різкості... "А я теж добра!.. Хіба їй легко?!" Ліля вже ладна була взяти на себе всю вину непорозуміння, як Леся мовила:
— Не сердься. Лілеє моя Лілейная, не хмур своїх брівок, — в її голосі раптом одгукнулося щось далеке, давнє— дитяче. Зиркнули спідлоба одна на одну і засміялися. — Ти ж розумієш, — знов переходячи на серйозний тон, додала Лариса. — Хіба тобі треба пояснювати?
Звичайно ж, не треба, вона все розуміє.
— Ти не дослухала мене, Лесю. Не знаю, як для кого, а мені твоє здоров'я, твоє майбутнє не байдужі. І зовсім я не беруся тебе переконувати... Хочеться тільки, щоб ти була здорова, дужа. Все останнє— я знаю — в твоїх руках. — Вона хвилину подумала і, користуючись сестриною мовчанкою, додала: — Мені інколи навіть заздрісне, пробач за відвертість: ти хвора, а така сильна духом, скільки в тобі енергії. Ти якось умієш знаходити своє щастя, бачиш його навіть у муках... А я, та й чимало таких, сприймаю все на віру, яким воно е. Погане мені здається поганим, гарне — гарним. А над тим, що наше буття будується на протиріччях, не задумуюсь. — Ліля примовкла, чекаючи, що скаже на те сестра. Та Леся не поспішала.
— Чого ж ти мовчиш?
Лариса зручніше примостила хвору, в довгій чорній рукавичці, руку і, не відриваючи погляду від склянки, де плавав шматочок цитрини, сказала:
— Я не з усім згодна, що стосується мене особисто. Але річ не в цьому. Ти порушила досить гостру проблему так би мовити, питання питань: людина і життя. — Леся перевела подих. — Мені здається, що насамперед треба мати одвагу до життя. От народилась людина;
народилася, звичайно, щоб жити. Але всяк по-своєму розуміє це "жити". Один бачить у ньому повне задоволення своїх фізіологічних, просто кажучи, тваринних потреб; інший — чогось шукає, прагне, його весь час пече якийсь вогонь у серці. Це, може, й не дає йому такого щастя, як тому, першому, зате дає щось більше,