— Ну, а щодо ваших поезій мушу сказати, що за останні кілька літ ви зробили помітний крок. — Франко вдарив об коліна руками, і Леся тільки тепер помітила, які в нього витерті штани. — Не будемо зараз вдаватися до аналізу ваших поезій, — вів далі Іван Якович, — але на шляху ви стоїте правильному. От хоч би взяти цикли "Подорож до моря", "Кримські спогади", котрі ви мені переслали, а надто "Сопіга зрет зрего!".
— Так-так, — втрутився Павлик. — То річ сильна і характерна.
— Вирізняються вони поглибленим розумінням життя. А це, замітьте, головне. Література єсть життя. Це найправильніший кодекс справжнього митця. Життя — передовсім. Що воно зв'яже, те й буде зв'язане, а що воно розв'яже, те й буде розв'язане.
— Здається, пора б вам уже і про збірку подумати, — додав Павлик.
—. Боюсь, нічого ще збирати.
— Не кажіть, є сильні штуки, — заперечив Франко. — Михайло має рацію: при поверненні додому зложіть увесь свій доробок і шліть нам.
— І чим хуткіше це зробите, тим ліпше... для загальної справи, — додав Павлик.
— Взагалі добре було б, щоб ви і ваші друзі взялися пропагувати все, що є гарного, розумного в нашій літературі. Народові підсовують таку убогу, натикану гнилими ідейками літературщину, що хоч сили наші й нерівні, хоч і перепадає нам, але не протистояти їй не можемо!
Франко підійшов до столика, щось там записав і став, задивився на засніжений двір.
— Гадаю, що й це буде нам під силу, — стиха мовила Леся, — бо, правду кажучи, коли я слухаю проповіді, що "житія святих" розвивають у літературі дух героїзму, то мені самій хочеться зайву свічку в хаті засвітити, щоб ясніше було.
— Отже, домовились? — не то запитав, не то ствердив Франко.
— Так, — чітко відповіла Леся. — Alea jacta est! 13
— Жереб кинуто, — повторив Франко.
VIII
Вернутися б зараз назад, у Колодяжне, і писати, писати. Стільки думок і чуттів народила ота коротка зустріч у Львові.
А от доводиться їхати. За Львовом — Тарнів. За Тарновом — Краків... Гаї змінюють поля, поля змінюють гаї... Гори, долини — засніжені, білі. Чужі.
У Відні Косачів мав чекати Теофіл Окуневський. З його дочкою Ольгою Леся познайомилася ще в Києві, де вони разом навчалися музики.
Дівчата розсталися кілька років тому, і Леся ніколи не гадала, що доля знову пошле їх одну одній назустріч. Та, видно, недарма кажуть: гора з горою не сходиться, а людина з людиною — неодмінно.
Величезний Північний вокзал у Відні був геть заповнений людом. Одні приїздили, інші товпилися до вагонів — кудись їхали, а поміж усім цим снували товстопикі, вусаті жандарми в начищених до блиску гостроверхих касках.
Ольга Петрівна і Леся вийшли і стали оддалік. Ні вони Окуневського, ні він їх не знали. Тому, як було домовлено, Ольга Петрівна витягла й тримала на видноті останній номер "Зорі" — по цьому Окуневсь-кий має їх пізнати.
За якийсь десяток хвилин до них справді підійшов високий, у довгому сірому пальті й циліндрі чоловік і, стримано всміхаючись, показав такий же номер журналу.
— Пані Косачева, панночка Леся? — запитав він, щоб пересвідчитись остаточно.
— Так, — відповіла Ольга Петрівна.
Окуневський чемно привітався, і одразу його бліде, з чорною — клинком — борідкою і короткими вусами обличчя набрало нового вигляду.
— А я вже думав — не приїдете. Народу стільки... Ну, ходімо...
Окуневський покликав носія і повів гостей до виходу в місто.
Надвечір'я, що поволі спадало на верхів'я дерев і високі шпилі ратуші та костьолів, робило місто якимсь непривітним, холодним. Чи від утоми, чи від цього першого неприємного враження було важко на серці, надокучливими здавалися допитування Окуневського — про дорогу, про Київ, про здоров'я...
Лунко цокотіли по бруку коні, і ті звуки чомусь нагадували Лесі ритмічний і такий же до нудоти одноманітний перестук вагонних коліс. "Додому, додому, додому", — віддавалося те цокотіння в думках. Гнітючими здавалися просторі, красивої архітектури будинки, за якими не було нічого видно, високі пам'ятники, що виринали з темряви мало не на кожному кроці, ажурні арки під'їздів... Хотілося швидше добратися до житла, впасти, забутися від усіх цих переїздів.
— Дунай... Лесенько, під нами голубий Дунай! Мама в захопленні. А від чого? Чим тут захоплюватися?.. Леся кинула погляд на річку. Яка ж вона, скажіть, голуба? Каламуть — і тільки.
— А цей міст — чуєш, Лесю? — його збудували кріпаки Розумовського.
— Розумовського?
— Еге ж. Коли він був російським послом у Відні. Он якою ціною створювались усі ці багатства, уся ця пишнота! В уяві одразу постали ватаги полтавських, київських, чернігівських кріпаків, які на плечах своїх несуть з усіх усюд до Дунаю каміння, зраненими руками вкладають його, а могутні хвилі, ніби граючись, зносять усе те, збивають немічних з ніг, руйнують їхню працю.
Хто його знає, може, з тих пір і побуріла у Дунаї вода, розбавлена потом і кров'ю кріпацькими... А он скільки понад берегом заводів та фабрик! їх теж будували мозолясті руки. Хай не полтавські, чернігівські, так галицькі, волинські, а все одно ті, яким бракувало шматка насущного.
Глухо прогуркотів під колесами міст, мов обзиваючись голосами далеких отих будівничих, коляска ще кілька разів повертала праворуч, потім ліворуч і зрештою зупинилась перед будинком з величезними яскраво освітленими вікнами.
— Приїхали, — мовив Окуневський.
Поки зносили речі, Леся встигла обдивитися вестибюль, перемовитися з швейцаром — старим чоловіком у голубій, розшитій золотом лівреї і трикутному капелюсі.
В готелі розкішно: картини, шафи з книжками, золочені люстри, мармурові, застелені коштовними килимами, сходи.
— Ця розкіш чомусь гнітить, — сказала Леся, як тільки Окуневський пішов, побажавши їм доброї ночі.
— Завжди в тебе якісь незрозумілі примхи. Бідність вражає, багатство — гнітить...
— Хіба не можна було найняти скромніший номер?
— Ти ж знаєш: Відень — світове місто, сюди з'їжджаються знатні особи... От коли ми поверталися з Флоренції, од дядька Михайла, то зупинялися в самому центрі. Там ще розкішніше.
— А я цим не захоплена. Красиво, але ж, як подумати...
— Ну, гаразд, годі, — перебила мати. — Філософії на сьогодні досить. Я теж стомилась.