— Михайлику, — шепоче Леся, боячись розбудить Лілю. — Чуєш, Михайлику? Ну й сонько ж ти... Ось я зараз тебе розбуджу. Ти в мене хутко проснешся. Дівчинка підвелась, щоб побігти черпнути водиці й хлюпнути на Мишка, та від подиву аж сплеснула руками: ні Лукаша, ні брата вже не було. Залишились тільки ямки в сіні, де лежали, зібгане стареньке ряденце, яким укривались. От тобі й на! Сама, виходить, проспала... Та де ж вони, невірнії?
Швидко сплигнула на землю, обтрусилась від сіна, що пристало до платтячка, й метнулась до хижки. Нікого. В оборі — теж ні душі. Що за оказія? Невже всі в ліс подалися? Прислухалась: десь недалеко глухо бемкотіли клокічки; мекнуло тихо телятко, до нього обізвалась корова... Коли це — аж стенулось серденько! — заграла сопілка. Голосними її переливами враз наповнився ліс — і співав, гомонів та відлунював. Леся завмерла. Стояла зачарована, легка, готова злетіти на крилах лісових отих співів.
— Го-го-го-го! — покотилося лісом. — Лесю-у-у-у...
— Я ту-та-а-а...
Ті співи та перегуки збудили Лілю. Прибігла — розрум'янена, заспана— і ну:
— Миш-ко-о-о!..
Аж на пальці спинається та витягує шийку. Голосок тоненький, писклявий — одразу губиться в хащах.
— Давай удвох, — пропонує.
І знову лящать перегуки, аж поки на галявину не виходять Михайлик і Лукаш. Обоє в брилях, по пояс зарошені. В руках у Лукаша згорнута кловня, на дні якої ворушиться риба, на поясі метляється ножик і ківшик з лика на мотузочку.
— Де ж ви були? — питає Леся.
— Дядько послав нас ятірці витягати.
— Човном аж он куди плавали, — хвалиться Михайлик. — Ви ще спали, пожаліли вас будити... Зате ось вам що, — і подає букет жовтих і білих лілей. — Покладіть у воду, ввечері повеземо додому...
Після сніданку — по ягоди, а там знову на озеро, дивитись, як зграями низько-низенько шугають дикі гуси й качки, як вишукують собі поживу довгоногі чаплі й лелеки.
— Знаєш, я про це все напишу, — ділиться думками Михайлик. — Оповідання чи й повість... На зразок Гоголевих... Я вже й назву обдумав —"Нечімне". Як гадаєш, добре буде?
— Чого ж, підхожа... Пиши! А я на музику покладу. Як Микола Віталійович "Тараса Бульбу". Гаразд, Ми-хайлику, домовились?
— Згода.
Нуртують у дитячих головах мрії, бринять ніжними співами... І манять кудись, і гукають — де шумливі бори, воркотливі потоки, тиховоді озера...
XVII
Рік за роком — життя. Небагато й спливло їх, а скільки подій... Знов боліла рука — та сильніше, нестерпніше. В її тіло вгризався скальпель хірурга.
"О доле! За що ж ти караєш? За те, що люблю я життя і пісні? Що в серденьку моєму палає любові огонь?"
Підходила до фортепіано, торкала одноруч холодні клавіші — озивались вони жалями.
Чуття виливались у рядки, лягали одна за одною на папері поезії... Горе переплавлялось у спів:
Ждіте, ждіте, любі діти!
Літо знов прилине,
Прийде мила годинонька,
Як зима та згине;
І заквітне ваше поле,
І зазеленіє, —
Знов його весна прекрасна
Квіточками вкриє.
Як ніколи, дорогі були спомини. Місячні ночі... Як тікала самотою в ліс. Вечірні години. Біленькі хатки...
Вже засвітились у небі зорі,
Усе заснуло, заснуло й горе...
Та ні, не заснуло! Крутить їй рученьку... Часами нападала розпука: "Навіщо ці вірші, ця праця дрібна?.. Яка з неї користь? Що я, слабосила, проти горя й недолі?.." Та одразу перечила інша їм думка: "А може, мій спів, щирі слова розважать хоч на хвилину кого?" І прибувало снаги; забувши болі й тугу, Леся сідала за працю.
Вже тих поезій набрався добрий десяток. А коли закінчили перекладати "Вечори на хуторі біля Диканьки" Гоголя, Михайлик порадив:
— Давай, Лесю, пошлемо до журналу.
Обом ця думка сподобалась. Матері так само.
— Я й підкажу, куди саме, — обіцяла вона. — Є у Львові журнал "Зоря". Туди й пошліть.
— А як підпишемо під перекладом? — зауважив Михайлик. — Незручно ж — два Косачі одразу. Треба придумати псевдоніми.
— Які ж бо? — задумалась Леся.
— Коли вже ти, Михайлику, такий обачний, то й будеш Обачним, — мовила мати.
— А я? — нетерпеливилось Лесі. Ольга Петрівна замислилась.
— Журнал галицький, — сказала зрештою, — доречно було б зазначити, що авторка з України, українка.
— Леся Українка! — радісно підхопила дочка.
— Українка, — повторив Михайлик. — Здається, добре.
— Що ж, нехай так і буде, — поклала Ольга Петрівна.
А невдовзі в "Зорі" з'явились вірші з підписом "Леся Українка".
І пішло те ім'я між людьми навіки.
І полинув той спів шляхами тернистими... Сильний та мужній, він кликав:
До праці! До боротьби!
ЧАСТИНА ДРУГА
Досвітні огні, переможні, урочі,
Прорізали темряву ночі...
Леся Українка
І знову мандри. Скільки пам'ятає себе — все переїзди... Луцьк, Київ, Варшава, Друскенік, Гадяч... знову Київ. Не встигла й на ноги стати як слід, а доля кидає її з місця на місце.
Цього разу аж он куди! Де тая Одеса, лиман! Чому саме їй випало таке щастя? Чи найліпша вона од усіх, чи найгарніша? Така ж, як усі людські діти... Хіба що любов у неї до цього краю сильніша, ніж в інших... Це так. Любить вона Волинь. І що частіше доводиться покидати її, то глибше це почуття. От Шура та, й Старицькі — і Маня, і Люда — тим якось однаково, чи Київ, чи Гадяч, чи ще якесь місто. А вона Ійа що б не дивилася, де б не гуляла — всюди ввижаються їй дрімучі волинські праліси, голубоводі, оточені очеретами і рогозою озерця, тихі, як вечірня година, річечки, що плинуть собі широкими долинами між верб. Заклиналася ніколи не розлучатися, а от доводиться: лихо не свій брат, домовитися з ним неможливо. Тож і їде не доброю волею — знову тривожить рука, та й ноги чомусь починав судомити. Частенько, на непогоду або як тільки скупається в холодній воді, устає ранками з нестерпним болем у правім стегні. Але так уже звикла до свого лиха, до своєї муки, що часто й мовчала, батькам казала — пусте, а воно щораз сильніше й сильніше дає про себе знати. Вже скільки тих лікарів перебрали, а всі погоджуються на одному: хвороба серйозна, необхідна хірургія.
При згадці про операцію аж мороз по спині йде. Може, не така вже й болюча, як жахливі її наслідки: кілька місяців ні грати, ні вишивати. "То було з рукою, — роздумує Леся, — а це — нога... Все життя бути калікою, прикутою до ліжка... Не торкатися шовкових трав, не топтати стежечок, якими бігала змалку, не бачити, як розквітає природа — там, у темному гаю, у лузі, серед полів... Це ж справжня кара!"