— А прочитайте-но, Михайле Петровичу, трішки, — попросив Солонина.
Старицький подумав хвилину, перегорнув кілька сторінок і зупинився.
— Хіба що оце.
Малі принишкли, заслухались. Леся сиділа поруч матері за столом, зіпершись підборіддям на руку... Один за одним оживали в пам'яті епізоди великої епопеї: козацькі походи, бої зі шляхтою... Зрада Андрія... Смерть Остапа і самого Бульби... Згадалася поїздка в Дубно, і чомусь одразу, мов із туману, випливала Оленка, згорблена постать бабусі, в котрої тоді ночували. "Зачинили синочка мого, в тюрму посадили..." — ніби над вухом, щойно сказані, пролунали слова. Леся аж оглянулася, проте нікого чужого в кімнаті не було. Мати, Ганна Іванівна, Петро Миколайович, дівчатка — всі захоплено слухали Михайла Петровича.
— Яв захопленні! — першою порушила мовчанку Ольга Петрівна, коли Старицький закінчив читати сцену. — А Микола Віталійович знає?
— Знає. Вже, каже, увертюру написав... Ну, а як же молоде покоління? — раптом запитав Старицький. Він злегенька пригорнув Лесю, що стояла поруч, біля матері, ніжно погладив по голівці. — Чим живемо? Хлібом-сіллю?! Молодчина! Швидка. Відразу знайшлася. А напам'ять що знаєш?
— Багато.
— Он як! За це тобі цукерок, найсолодший.
— Ми теж знаємо, — застрибали дівчатка. — І нам цукерок.
— На всіх у мене не вистачить, — глянув на дочок Михайло Петрович, — а коли так, влаштуймо конкурс: хто найкраще прочитає, тому й гостинець найліпший. Жюрі прошу зайняти місця. — Він швидко розставив стільці, посадив жінок, Петра Миколайовича, а сам узявся керувати концертом.
Першою зголосилася Люда. Вона голосно прочитала "Причинну" і одразу ж почала "Мені тринадцятий минало...", та Михайло Петрович зупинив її:
— Досить, досить, голубко. Так ти в мене всі гостинці виманиш. І взагалі — Старицькі, сьогодні помовчте. Вас я і вдома наслухаюсь.
— Тоді я! — попросила Шура.
— Це інше діло.
Шура декламувала уривок із "Русских женщин" Некрасова. Леся вже слухала її, проте й цього разу, як і раніше, не могла стримати хвилювання, що народжувала в ній розповідь про гірку долю засланців.
Прости и ты, мой край родной,
Прости, несчастный край!
И ты... о город роковой,
Гнездо царей... прощай!
Які знайомі, близькі серцю слова! Як і в її "Надії"...
Рідний край, нещасний край— Степ, могилки... синій Дніпро...
Шура декламувала:
Мороз сильней, пустынней путь
Чем дале на восток;
На триста верст какой-нибудь
Убогий городок.
Зато как радостно глядеть
На темный ряд домов,
Но где же люди? Всюду тишь,
Не слышно даже псов...
Саме такий поставав перед нею Сибір — безлюдний, холодний, суворий. А як же там людям? Як тіточці? І знову здалося: крізь заметілі дивляться на неї затуманені слізьми тіточчині очі. Дивляться і наче промовляють: "Ні долі, ні волі у мене..."
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна, —
це вже читає вона, Леся. Затихли оплески, адресовані Шурі, і якась незнана сила вивела Лесю на середину кімнати. Слова самі вириваються з уст — спочатку тихо, несміло, а далі дужче, голосніше...
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянуть іще раз на рідну країну...
Всі вражені, насторожено слухають.
— Це її... сама написала, — шепоче на вухо Старицькому Ольга Петрівна. Вона також приємно здивована:
знала-бо тільки початок вірша, а тут — весь. Правду казав чоловік: який початок, такий буде й кінець.
Поглянуть іще раз на синій Дніпро,
Там жити чи вмерти — мені все одно...
Старицький слухав, кидаючи погляд то у вікно на одноманітне сіре громаддя будинків, то на молоду Косачівну, ще недавно, десяток хвилин тому, таку по-дитячому просту і наївну, а тепер — незрозумілу, загадкову, не по віку дорослу. В її сірих великих очах помітив страждання, і вперше, принаймні за сьогоднішній день, з його обличчя зникла усмішка.
Ніяково стало за свої веселощі. Подивився на Ольгу Петрівну, вона теж сиділа не менше зворушена, слухала, не відриваючи від дочки погляду.
Поглянуть іще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки...
Леся читала піднесено. Голос її бився об стіни невеликої кімнати, пташкою рвався на волю, де вітрами осінніми шуміли гаї, де степами безкраїми гордо стугонів між скелями та порогами сивий Дніпро.
І ніхто вже не думав про те, кому дістануться ласощі, — щось незрівнянно більше, важливіше полонило свідомість батьків і дітей. Воно хвилювало, породжувало нові, не буденні чуття.
XIV
У місті багато розмов про Лисенка. Зібрані і видані ним народні пісні знайшли своїх цінителів і виконавців навіть серед аристократичної публіки, яка нехтувала українською культурою.
Звістка про наступний концерт викликала пожвавлення. "Що нового в програмі?", "Чи співатиме дружина композитора?" — допитувались нетерплячі. Чиновники канцелярії генерал-губернатора теж — "на всякий випадок" — запросили репертуарний список, їх найбільше цікавило співвідношення російських і українських номерів та, звичайно, благонадійність програми.
— Ці держиморди виводять мене з терпіння, — обурювався Микола Віталійович. — Вони вважають, що забороною можна витравити любов до рідної культури. Яка близорукість, яке нерозуміння душі народу! Як гадаєш, Михайло?
— Так, рай його батька! — відповідав не менш схвильований Старицький. — Я певен, що їм однаково чуже як українське, так і російське мистецтво... Та ти не журись, Миколо, нехай йому грець.
Леся кілька разів була свідком подібних розмов, хоч багато дечого в них і не розуміла. Для неї було ясно одне: якісь люди хочуть перешкодити концерту, але це Їм навряд чи вдасться. Вона слухатиме Лисенка, насолоджуватиметься чарами його музики. Скоріше б тільки той день настав.
Напередодні приїхав батько. Який він стомлений, змарнілий! Але рідний, дорогий, любий. Не раз бачила його уві сні: пестив її, лагідно усміхався великими чистими очима. Мама каже, що так буває, коли багато про когось думаєш. Справді, нема такого дня, щоб вона не згадала татуся. Як йому там, самотньому? Чому не можна завжди бути разом, слухати його розповіді про полювання, про дідуня й бабуню Єлизавету, чи, як їі величає мама, Єлизавету Іванівну, що має незабаром од відати їх?
Не відходила од батька, розказувала та допитува лась, щебетала, мов тая пташка на світанку.