Петро Антонович гладив дочку по голівці і, пильно дивлячись у її мрійні оченята, казав:
— Велика буде робота.
— Ти боїшся її, вона тяжка? Батько задумливо хитав головою:
— Ні, не боюся... Не мені вона випаде, доню, а, скоріше, тобі.
Дівчинка замислювалась: яка ж то така робота? Видно, незвичайна, раз батько так про неї говорить. Чи не той то шлях він має на увазі, про який співала тіточка Олена?.. "Груддю собі прокладайте шлях у країни ясні", — згадувала. Цікаво, де ті країни? Мабуть, далеко-далеко... Люди там, певне, живуть щасливо, немає бідних... як тут. Тільки чому тато каже, що будувати той шлях випаде їй? Хіба це так довго триватиме, аж доки вона підросте?..
Думки настирливо обсідали, не давали спокою. Леся стала зосередженіша, все частіше не по-дитячому замислювалась, а вечорами довго переверталася з боку на бік у ліжку.
— Спи вже, Лесю, бо пізно, всі діти сплять, — заспокоювала її мати.
Дочка зітхала й одверталася до стіни. Якось уранці, коли Петро Антонович був уже на службі, прийшов лист. Ольга Петрівна прочитала його й зблідла, в очах її заіскрилися сльозинки. Нашвидку одягнувшись, вона поспішила до чоловіка.
— Чого то мама раптом заплакала? — допитувалась Леся в Михайлика.
— Листа якогось одержала. Я тільки і встиг побачити, що з Петербурга.
— З Петербурга?.. Що б там могло бути? Невже... — Леся боялася навіть припустити, що з тіточкою трапилася якась біда.
Проте саме такою була звістка. Про це діти довідались під час обіду, коли повернувся батько. Цього разу він був засмучений, неговіркий, якийсь неуважний. Лише як сіли за стіл, сказав мов не своїм голосом:
— Тіточку Олену... арештували... Вона тепер у тюрмі. І Шимановський — теж... Антін і Павлик скоро до нас приїдуть.
— Самі? — зацікавився Михайлик.
Леся тільки вдавала, що їсть, — ніщо їй не йшло на душу. Ледь дочекалася кінця обіду й пішла, самотньо засіла в спальні. На очі наверталися сльози, але трималась, не плакала: адже соромно розкисати в години скрути, "їй, мабуть, ще важче, а все одно не плаче", — думала про тіточку. Знову спливли в пам'яті недавні вечори, зібрання і співи... Все це єдналося з розповідями Ганни Іванівни про життя засланців і боляче стискало серце, клубком підкочувалося і душило в горлі. Нічим ставало дихати, і Леся відчинила вікно. Весняна свіжість заспокоїла її. Стояла, зіпершись на підвіконня, й дивилася, нічого не бачачи, в блакитну провесінь. А в думках клубочились, мов ранковий туман, уривки розмов, слова чутих пісень, мелодій... Ввижалася в неволі люто скатована тітка... А що, коли написати про це?! Щоб знали всі!
Тіточко люба!
Не плач, не журися.
Так і почати... Однак що ж далі? Слова повинні звучати легко, як у тій пісні, що її любила тіточка. Як це там? Ага: "...Ми ж не злякаємось. Гордо та сміло стяг піднесемо за правеє діло, стяг боротьби за свободу народу, щоб панувала скрізь воля та згода..."
Леся хутко дістала зошит. "Сміло — діло... народу — згода..." А в неї: "Люба... тіточко люба..." — рими не знаходилось. А от до "журися" само якось пристало — "борися". "Борися. За правеє діло борися..." Чудово!
Похапцем записала:
Тіточко люба!
Не плач, не журися.
За правеє діло борися.
Ото зрадіє тіточка, коли дізнається, що вона написала про неї вірш. Потім вона покладе слова на музику, і пісню співатимуть скрізь, усі довідаються, хто така тіточка Олена.
Леся до того захопилася, що забула про все. Вона була там, у далекому незнаному місті, де юрмиться люд, добиваючись правди, де шаліють у лютій злобі кати.
Порив вітру грюкнув вікном, і Леся здригнулася. Тільки тепер помітила, що надворі ніби вечоріє. Як зачиняла вікна, побачила — то важкі хмари заступили сонце, стемнили ніжну блакить ранньої весни.
Зненацька щось різонуло обрій, сліпуче осяяло хмари і з велетенською силою загуркотіло над світом. До спальні зайшли мати і Ліля.
— А ми гадали, що ти відпочиваєш, доню, — Повіки в матері були червоні, вигляд змарнілий, втомлений. Ольга Петрівна пригорнула дітей, підійшла до вікна, де по шибках повільно стікали великі краплини.
— Перша гроза, — мовила вона. — Буде тепло. А блискавки різали сутінь, гроза вирувала, спускаючи на землю довгі смуги дощу.
Х
У сім'ї багато говорили про Київ. Часто надходили звідти листи — од Лисенків, Судовщикової, рідше — від Старицьких, які мешкали в місті переважно взимку, а літо проводили на селі.
Леся бувала в Києві, ще коли жили в Новоград-Волинському, але за давністю ті відвідини пам'ятала невиразно. Як тільки стало відомо про наступну поїздку, діти зраділи.
— А в кого ми будемо жити? Чи довго туди їхати? — посипалися запитання.
Кілька днів минуло в приготуваннях, і от вони всі троє з мамою — в дорозі. Легенько одягнені, бо надворі вже тепліє, виглядають з цікавістю у вагонне вікно.
Приємно сидіти отак і милуватися зеленими луками й чагарниками, маленькими річечками, що принадно блищать на сонці, ніби усміхаються, радіють весні...
Неспішно повзе потяг. Він часто зупиняється на полустанках, і тоді до вагона заходить усе більше і більше люду. В свитках і коротеньких кожушках, у постолах — жінки й чоловіки. За плечима в них великі, чимось наповнені короби. Селяни скидають їх, полегшено зітхають, розгинаючись.
Ліси й переліски пливуть за вікном. Зелені, хіба що крім дубів. Ці ще не прокинулись од зимової сплячки, стоять, понуро звісивши безлисте гілля. Чого воно так: одні дерева вже мають листки, а інші чорніють, наче обпалені. Адже всіх годує одна земля.
Села... Хатинки розповзлися поодинці по балках, пагорках і хуторах, загубилися серед садків. Хати необ мазані, світять мов ребрами стріхи, особливо з причілків, обскубані — на підпал. Подвір'я розгороджені, лише подекуди, де хати під бляхою або черепицею, стирчить високий міцний частокіл. А то — голо: зима все з'їла. Добре тим, хто біля лісу, там не треба хоч про дрова журитися.
Саме орють городи. На одному полустанку Леся побачила, як поруч із сухореброю конячиною, запряженою в рало, тягнув, зігнувшись у три погибелі, чоловік. Це було над самісінькою колійкою, і Лесі добре видно, що й на селянинові, як і на коневі, шлея, і напинався він не менше. Ралом правила жінка.